Але залишмо ці апологетичні міркування і намагаймося побачити, як вчинити з блаженства лагідності світло для нашого християнського життя. Існує душпастирське застосування блаженства лагідності, яке починається вже від Першого Послання апостола Петра. Воно стосується діалогу із зовнішнім світом: «А Господа Христа святіть у ваших серцях, і завжди готовими будьте на відповідь кожному, хто в вас запитає рахунку про надію, що в вас, із лагідністю [prautes] та зо страхом» (1Пт. 3:15).
З давніх часів існувало два типи апологетики: один бере приклад з Тертуліана, інший – з Юстина; один має за ціль перемогти, інший – переконати. Юстин написав «Діалог з Трифоном юдеєм», Тертуліан (або його учень) написав трактат «Проти юдеїв». Обидва стилі апологетики мали своє продовження в християнській літературі, але сьогодні, звісно, ми б мали надавати перевагу Юстину.
Святий мученик Ігнатій Антіохійський радив християнам свого часу таке завжди актуальне ставлення до зовнішнього світу: «Перед їхнім гнівом будьте лагідними; перед їхньою гординею будьте покірними»[1].
Обіцянка, пов’язана з блаженством лагідності, – «вони успадкують землю» – здійснюється на різних рівнях, аж до остаточної обіцяної землі, котра є вічним життям, але, звісно, що одним із важливих рівнів є людський, а саме: земля – це серця людей. Лагідні завоюють довіру, привернуть душі. Святий лагідності, Франциск Сальський, часто повторював: «Будьте настільки солодкими, наскільки можете, і пам’ятайте, що однією краплею меду можна зловити більше мух, аніж бочкою оцту».
[1] Св. Ігнатій Антіохійський, Лист до Ефесян, 10, 2-3.