Не кожен переслідуваний підпадає під категорію тих, кого Ісус проголошує блаженними. Основоположна умова приналежності до блаженства – це відсутність будь-якого змішання ролей між переслідуваним і переслідувачем.
Жахливим випадком обміну ролей між переслідуваними і переслідувачами було, наприклад, ставлення християн до євреїв упродовж століть. Також і євреї зазнали ненависті, засуду на вигнання, образ і відкинення «за Людського Сина», але в зовсім іншому значенні від того, яке це розумів і утвердив Христос.
Коли розрізнення між двома ролями починає зникати або затуманюється, тоді виникають аномальні випадки мучеників-самогубців чи вбивць: переслідуваний, чи той, хто вважає себе таким, стає переслідувачем, а мученик – катом. Нам, християнам, не випадає судити про поняття мучеництва в інших релігіях, але ми мусимо чітко сказати, хто є справжнім переслідуваним згідно з Євангелієм. Ісус порадив Своїм учням бути «як вівцями між вовків». Він промовив до них: «А коли будуть вас переслідувати в однім місті, утікайте до іншого» (Мт. 10:23). Отці Церкви основували на цих словах відмову від будь-якого насильницького спротиву, принагідно навіть захищаючи втечу від переслідування[1].
Певною формою заміни ролей буде також мучеництво-провокація, коли мученик провокує переслідування своєю викличною поведінкою. Сьогодні, наприклад, не може бути прийнятним вчинок перших францисканських мучеників, котрі, висадившись з корабля в Марокко, кинулись проповідувати свою віру на площі міста, публічно закликаючи сарацинів, управителів міста і простих громадян покинути їхні вірування й навернутись до християнства[2].
Уже святий Франциск це визнає, тому що похваляючи таких мучеників, як «істинних братів менших», за їхню відвагу і сильну віру, він вказав інший спосіб для того, аби йти до «сарацинів та інших невірних», крім відкритого проголошення християнської віри та заклику до навернення, коли обставини цьому сприяють. Цей інший спосіб, пояснений у початкових францисканських правилах, полягає в «униканні сварок і дискусій, у підпорядкуванні всякій людській установі заради любові до Бога, визнаючи при цьому свою приналежність до християнської віри»[3].
Задіяний у полеміку з донатистами, які виправдовували мучеництво-самогубство, святий Августин мав довгі роздуми над істинною природою християнського мучеництва, дійшовши до висновку, що «не самі по собі муки роблять людину мучеником, але причина, внаслідок якої пішли на мучеництво»[4].
Ця максима теж може привести до помилкових інтерпретацій. Дуже багато людей загинуло внаслідок помилкових чи навіть злих мотивів, вважаючи їх добрими. Ось чому Августин відчував потребу уточнити і доповнити це визначення. Не досить навіть загинути за Христа, за віру, якщо це чиниться без любові, а лише внаслідок полеміки з кимсь. Покликаючись на вислів апостола Павла: «І коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного» (1Кор. 13:3), Августин для визнання істинного мучеництва бере за критерій любов і, зокрема у випадку схизматиків донатистів, любов до єдності Церкви. Любов і прощення, з якими померли Христос, Стефан та багато інших після них, є знаком визнання істинного християнського мучеництва. Максима: «Причина мучеництва робить мучеником» доповнюється іншою максимою: «Любов робить мучеником»[5].
Досить зворушливо віднайти після стількох століть, там само в Північній Африці, де здійснював свою місію Августин, одне з найяскравіших свідчень мучеництва, наповненого любов’ю. Я маю на увазі сімох монахів-трапістів, яких жорстоко вбила в травні 1996 року в Тібхіріне, в Алжирі, група ісламських фундаменталістів. Кілька днів перед тим, коли щораз більше загрозливо наближалася трагічна розв’язка, пріор Дом Крістіан де Шерже написав духовний заповіт, який залишився одним з найвищих виражень духовності християнського мучеництва:
«Ось прийшов той час, коли б я хотів мати таку ясність душі, яка б дозволила мені випросити прощення в Бога і в моїх братів, і в цей же час, простити від усього серця того, хто мене вразить на смерть».
Він не хоче, аби в його можливій смерті та смерті співбратів звинувачували іслам як релігію чи алжирський народ. Він навіть не хоче, аби провина за його вбивство впала на безпосереднього виконавця цього злочину, «насамперед, якщо він переконаний, що чинить відповідно до того, що він вважає ісламом». А на закінчення звертається до того, хто одного дня напевно постане перед ним з кинджалом у руці:
«І також тобі, друже моєї останньої миті, що не знатимеш, що робиш, так, тобі теж я хочу сказати оце ДЯКУЮ, і ось це ПРОЩАЙ (A-DIEU[6]), бо в Божому обличчі я бачу твоє. І щоб була нам, розкаянним розбійникам, дана можливість зустрітися знову в раю, якщо зволить Бог і Отець для нас обох. Амінь»[7].
Обставини змусять Августина наголосити на іншій суттєвій якості християнського мучеництва – покорі: тут йдеться про порівняння, яке він робить у своєму творі «Про град Божий», з поняттям мучеництва в поганській культурі, яка возносила своїх мучеників і самогубців заради честі: Лукрецію, Катона, Муція Сцеволу, Атилія Регула. Зі слів Августина, вони дали приклад великої мужності, але не правдивої величі духа. Вона мала б допомогти їм непохитно перенести злу долю і приниження, а не втікати від них, відбираючи собі життя.
Покора мучеників виявляється також в їхньому страху і відразі перед смертю: «Вони – мученики, але спершу вони – люди»[8]. Тут ми зовсім далеко від духа мудрого стоїка, впевненого, що навіть якщо цілий світ завалиться перед ним, то він залишиться непохитним серед руїн[9]. Християнський мученик ніколи не прийме випробування, покладаючись на власні сили, але тільки на Божу благодать. У полеміці проти пелагіан відоме твердження Августина «Причина мучеництва робить мучеником» збагатилася іншою правдою – «Благодать робить мучеником».
У світлі цього поглибленого дослідження виглядають наївними і анахронічними певні спроби зближення між поведінкою мученика і поганського героя в чисельній мартирологічній літературі. Якщо б ця фраза була історичною (але вона такою не є): «Ця частина вже засмажена, обертай і їж», промовлена дияконом Лаврентієм з розжареної решітки до ката[10], то це б його більше наблизило до Муція Сцеволи, аніж до Ісуса Христа.
У цьому сенсі виглядає глибоко августиніанським і християнським спосіб приготування до мучеництва, представлений Жоржем Бернаносом у «Діалогах кармеліток», і ще перед ним Гертрудою фон ле Форт в оповіданні «Остання на ешафоті» (оповідання про шістнадцять сестер-кармеліток з Комп’єн, що прийняли мучеництво під час Французької революції). Молода сестра Б’янка від Агонії Ісуса була перелякана перед перспективою мучеництва і втекла від своїх співсестер. Останньої миті, однак, знайшла в собі сили з’явитися сама і піднятися на гільйотину, співаючи останній рядок церковного гімну «Прийди, Духу Животворящий» (Veni creator). Подібно й Ісус перебував в агонії перед загрозою небезпеки страстей, вигукуючи: «Бадьорий бо дух, але немічне тіло», а далі каже рішуче іншим: «Уставайте, ходім» (Мт. 26:41,46).
Драма «Убивство в соборі» Томаса С. Еліота теж є чудовим роздумом над християнським мучеництвом. Для нього останньою спокусою, яку мученик повинен побороти, є гордість. Це є власне те, що нашіптує четвертий Спокусник Архиєпископу Томасові Бекету, говорячи таке: «Що може зрівнятися із славою святих? Яка земна слава, слава царя чи імператора? Шукайте шляху мучеництва, ставайте найнижчими на землі, аби бути високими на небі…». Проте останні слова Архиєпископа до свого народу, ще доки прибудуть королівські наймані вбивці, такі: «Християнське мучеництво не є наслідком людського бажання стати святим… Мучеництво, святість є завжди наслідком Божого задуму задля своєї любові до людей… Мученик не прагне більше нічого для себе, навіть слави мучеництва». Мучеництво – це благодать.
[1] Пор. le varie apologie De fuga sua e De fuga in persecutione.
[2] Cronaca dei Ministri Generali dell’Ordine dei Frati Minori, in Analecta-Franciscana, III, ct. 15-19.
[3] S. Francesco d’Assisi, Regola non bollata, XVI (Fonti Francescane 43).
[4] Св. Августин, Листи, 89, 2; Проти Кресконія, 3, 47. 51: «Non poena sedcausa facit martyres».
[5] Св. Августин, Коментар на Євангеліє від Івана, 6, 23: «Мученики, що страждали в часи переслідування, палали любов’ю».
[6] Тут присутня гра слів: французьке слово adieu – прощай, він пише окремо A-DIEU, оскільки Dieu у французькій мові означає Бог.
[7] Цитоване в Martin in Algeria, упорядник В. Olivera, Ancora, Milano 1997, p. 92.
[8] Св. Августин, Проповіді, 335Н, 2.
[9] Пор. Огаzіо, Саrтіпа 3, 3,8: «Si fractus inlabatur orbis / impavidum ferientruinae».
[10] Св. Амброзій Медіоланський, Про обов’язки 1,41.