У своєму обширному коментарі на блаженства екзегет Дж. Дюпон надає великого значення одній особливій обставині, про яку читаємо у версії Матвія: «Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене». На його думку, обставина «наговорювати» (рsеudоmеnої) віддзеркалює намагання євангелиста розрізнити несправедливе переслідування від справедливого[1].
Проваджений, мабуть, своїм церковним досвідом, євангелист передбачає також і можливість того, що християни будуть засуджені по справедливості, не в результаті обману, а в результаті правдивих свідчень проти них. Зрештою, це не одинокий голос в Апостольській Церкві. Уже апостол Петро розрізняв страждання людини за те, що вона є християнином, і за те, що вона є «душогубцем або злодієм, або злочинцем» (див. 1Пет. 4:15-16). І також апостол Павло часто закликає вірних поводитися перед поганами так, аби не дати їм приводу для осуду.
Перші християнські проповідники також передбачали можливість переслідування, обумовленого невідповідною поведінкою християн, а не внаслідок простої ненависті до них, як до християн. «Коли погани – писав один невідомий автор II століття – чують з наших уст слово Боже, то захоплюються його красою і величчю, але потім, коли побачать наші діла, що не відповідають словам, які ми виголошуємо, то починають зневажати Боже ім’я»[2].
Ніде так більше, як у цьому випадку, блаженства не представляються як автопортрет Ісуса, в Якому вони вповні й зразково сповнилися. Є лише один, писав філософ Кіркегор, хто був по-справжньому і несправедливо переслідуваний, – Ісус Христос. Усі ми, коли є переслідуваними і страждаємо, мусимо поєднатися із розкаяним розбійником на хресті та сказати: «Але ми справедливо засуджені, і належну заплату за вчинки свої беремо, Цей же жадного зла не вчинив» (Лк. 23:41). Якщо ми й не вчинили особливої провини, за яку нас засуджують, то ми, однак, ніколи не є позбавлені провини. Тільки Бог, коли страждає, то страждає абсолютно невинно”. Винятком може бути хіба страждання невинних дітей, тому власне і маємо значну трудність прийняти його. Вони в стражданні поєднуються зі стражданням непорочного Агнця, і це єдина думка, що може врятувати вірного від розпуки.
Усе це повинно допомогти вірним не набути зайвих комплексів переслідування перед зростаючою ворожнечею секуляризованого світу щодо нас. Така ворожнеча ніколи не є безпричинною. Навіть сьогодні, як і в час невідомого автора Другого послання Климента, багато людей захоплюються красою Христа і євангельською правдою, але згіршуються невідповідною поведінкою тих, хто називає себе християнами.
Образ ідеальної поведінки християнина щодо світу, що йому протистоїть, накреслений у Першому посланні апостола Павла до Коринтян: «Нас лихословлять, ми благословляємо; як нас переслідують, ми терпимо; як лають, ми молимось» (1Кор. 4:12-13). Автор «Послання до Діогнета» вважав, що така поведінка є зреалізованою в християнах його часу, котрі, як він каже, «люблять усіх, всіма переслідувані, їх ображають, а вони благословляють»[3].
Блаженство переслідуваних за правду, врешті-решт, не переживається лише при якійсь особливій нагоді чи в протистоянні між Церквою і світом, але також і в повсякденних подіях, у протистояннях і протиріччях, які життя нам постійно підносить. Часто «справедливість», тобто обов’язок і сумління, змушують говорити і чинити те, що може викликати несприйняття довкола нас, навіть у вузькому колі власного дому, про що застерігає Ісус: «Віднині бо п’ятеро в домі одному поділені будуть: троє супроти двох, і двоє супроти трьох. Стане батько на сина, а син проти батька, мати проти дочки, а дочка проти матері, свекруха навпроти невістки своєї, а невістка навпроти свекрухи!» (Лк. 12:52-53). Навіть і всередині Церкви.
[1] J. Dupont, op. cit., IІІ, V, 2; ed. ital. vol. ІІ, ст. 520 і наст.
[2] Св. Климент Римський, Друге послання до Коринтян, 13.
[3] Послання до Діогнета, 5,11. 15.