Я походжу із протестантської родини. Батько був тісно пов’язаний із методистською протестантською спільнотою, а мати більше схилялася до Римо-Католицької Церкви. Виховуючись із братами-сестрами, я помічав, що не всі люди добрі, а, правду кажучи, більшість з них недобрі та злі. Щоправда, вони ходили до церкви, але це не мало для них особливого значення. Вони ошукували одні одних, їхня мова була переповнена вульгарністю, вони негідно жили, хоча і вважали себе набожними. Як на мене, їхня поведінка була самовпевненою. Між вірою та особистою поведінкою простягалося величезне провалля. Водночас я зустрів людей, які не належали до жодної із Церков, але були ввічливими, щедрими, вміли обдаровувати інших любов’ю. Я почав помічати, що не релігія вирішальний чинник у тому, хто якою є людиною. Отож відвідування церкви, в якій я не знаходив любови і правди, втратило свій сенс. Я також не вірив у життя після смерти, а з часом релігія перетворилася для мене на обман та лицемірство.
Чуда суперечать законам природи
Книжки, які я читав, утверджували мене в цьому переконанні. Великий вплив на мене мали Зиґмунд Фройд та Карл Маркс. Саме їхні ідеї формували моє мислення. Обоє відкинули релігію, вважаючи її витвором людської фантазії, чимось, до чого людина вдається, щоб заповнити порожнечу. Вони стверджували, що релігія створена для людей, яким не вистачає енергії і які не можуть самостійно впоратися із життєвими проблемами, покладаючись лише на свої сили. Слабкі люди поводяться дуже дивно. Коли їм не вистачає сили, вони стверджують, що сильним є Бог. Коли їм бракує любови, вони кажуть, що Бог – любов. Такі люди приписують Богові те, чого не вистачає їм. І саме Бог може обдаровувати цими дарами. Маркс та Фройд стверджували, що це якась помилка людства. Помилка тих, хто не вміє зійти на вершину людськости. Отож я зростав у переконанні, що релігія – це своєрідні ліки проти хвороби, з якою людство не вміє впоратися самостійно.
Я вважав, що закони природи непорушні і їх треба поважати. Однак траплялися події, наприклад, такі як чуда, які ламали закони природи й залишалися для людини незрозумілими. Тож я зробив висновок, що винуватцем є людський мозок, який насправді дуже потужний орган. За його допомогою можна впливати на природу і здійснювати різні дивовижні речі, які не завжди можна пояснити. Використовуючи свій розум, людина може впливати на багато справ, також на беззаперечні закони природи. У нашому світі є багато загадок, яких ми не вміємо розгадати. От, наприклад, чорні діри у всесвіті, які приховують величезну таємницю. Чи їх колись вдасться дослідити? Ми цього не знаємо. Навіть такий визначний вчений як Альберт Айнштайн, обдарований незвичайними здібностями, не був спроможний зрозуміти усього. Я намагався пояснити собі, що наше прагнення здобувати знання завжди залишає трохи вільного місця для сумніву чи невпевнености.
Коли я знайду внутрішній мир?
Коли я жив у світі, то завжди намагався бути людиною, яка шукає відповіді на різні запитання. Припускаю, що ця риса притаманна більшості людей. Дехто женеться за матеріяльними благами, оскільки вважає, що саме вони дають душевний мир. Інші шукають рівновагу й використовують різні методи релігій Сходу. Проте такі способи цілком чужі для людей Заходу. Різноманітні додатки, такі як наркотики, вводять людину в особливий стан свідомости, але й цей шлях не веде до внутрішньої гармонії. Хтось, хто має дар досконалої любови, врешті-решт досягне душевного миру. Та чи можна знайти таку любов? Я її не знайшов. Тож шукав знову, бо все ще не знаходив внутрішнього миру та гармонії. Мій шлях до осягнення цих дарів був усе ще переді мною, а кожна нова спроба вчила мене покори. Проте я не знеохочувався. Кожен із нас має якусь ідею внутрішнього миру. Ми шукаємо його, прямуємо до нього. Коли нам видається, що ми вже близько, то помічаємо, що мета наших пошуків починає віддалятися. Це схоже на міраж, якийсь уявний образ вдалині. Саме таке враження мав і я.