Пригальмуй і відчуй смак життя
Наступна, третя, заповідь – “Пам’ятай день суботній, щоб святити його” – асоціюється в мене з подією, яка трапилася кілька років тому під час паломництва до Святої Землі. Ми мешкали в багатоповерховому готелі. У суботу один ліфт перестав працювати у звичному режимі. Того дня він сам їздив угору й униз, зупиняючись на кожному поверсі. Чому? Бо побожний єврей у шабат не працює – а чим іншим, як не працею, є натискання кнопок?
Ви, напевне, пам’ятаєте, як часто фарисеї закидали Ісусові, що Він порушує шабат – що зцілює цього дня хворих, що Його учні зривають колоски й вилущують із них зерно…
У християнських країнах святий день можна впізнати по натовпах вірних, що поспішають до святинь. Спільне переживання Євхаристії, яку відправляють щонеділі протягом року, – це згадка про Воскресіння Христа. При цьому варто усвідомити, що святкуємо не біблійний сьомий день тижня, день, коли Творець світу відпочивав (тобто суботу-шабат), а неділю, перший день тижня, у який Ісус Христос воскрес. П’ятниця – день смерти й покути – теж не є найважливішим днем для християн. Найважливіша – неділя, день, коли світло перемогло темряву, коли життя виявилося сильнішим від смерти.
Участь у Святій Літургії відкриває нас для переживання віри в спільноті. Якщо не переживатимемо віри у спільноті, вона раніше чи пізніше стане нашою приватною вірою і, як така, вірою, вирваною з контексту, викоріненою. Створимо собі релігію за своїми мірками, за власним образом і подобою. Натомість, регулярно збираючись у стінах святині, маємо змогу безпосередньо відчувати правду про те, що нас тут згромаджує щось більше, ніж представляє кожен з нас окремо. Переконуємося, що самі собі ми цього не вигадали. Приходимо в ім’я чогось, що перевищує нас. Якщо відмовимося від недільної Євхаристії, від переживання своєї віри в спільноті, дуже швидко почнемо викорінюватися з Церкви.
Але чи можна сказати, що суть переживання дня Господнього полягає винятково в тому, щоб, виконавши свій обов’язок, узяти участь у Євхаристії? Не думаю. Суть свята у святкуванні. Адже слово “святкувати” походить від “свято”. “День святий святкувати” – це означає “святкувати”. Бог у третій заповіді закликає нас: “Святкуйте!”
Кілька днів тому ми з парафіянами говорили про недільні звичаї в наших домівках. У своїх спогадах повернулися до тих часів, коли були ще дітьми… Усі раптом згадали, яким важливим був для нас тоді цей день – яким він був відмінним від інших… Ми відчули зворушення. Спогади, пов’язані зі звичаями, запахами, смаками… У моїй домівці мама того дня завжди готувала на сніданок м’якенько зварені яйця, які подавала в спеціяльних келишках… Не знаю, чи нині ще так їдять яйця, бо я вже пізніше не їв… Ритуал чищення взуття перед виходом до церкви, гості на обіді, інша їжа, інший одяг. І врешті те, що найважливіше: ми всі разом, ціла родина – від ранку до вечора.
Не в кожному домі так було. Я зустрічав людей, які казали, що для них неділя була найгіршим днем тижня. Гадаю, однак, що цього дня все має бути незвичайно, надзвичайно й дуже тепло. Саме в цьому й полягає святкування. Різні є релігії, традиції, звичаї, родини – а отже, різні способи проведення святкових днів. Але завжди йдеться про те саме: про відділення того, що звичайне, буденне, від того, що незвичайне. А звичайною є праця. Святкування полягає в тому, щоб бути разом, щоб чинити урочисті речі, у тому, щоб старатися побачити й відчути контраст між тим, що звичне, й тим, що святе. Третя заповідь – це нагадування для нас, що сенс людського життя полягає не в безперервній праці. Ця заповідь закликає нас: “Пригальмуй, зупинися, не біжи цілий час, не роби так, щоб кожен твій день був подібний до попереднього!” Святкування конче потрібне для того, щоб зберегти внутрішню рівновагу. Воно дає змогу перервати смугу ідентичних подій, зупинити біг буденности й відчути смак життя. А що в житті найсмачніше? Близькість. З Богом – під час Євхаристії. З тими, кого найбільше любимо, – вдома, у колі родини. Із самим собою – під час тих хвиль, коли ставимо собі запитання про сенс і мету днів, що минають: куди прямує моє життя? Чи я чогось прагну, чи лише від чогось утікаю?
У наш час сенс святкування поступово зникає. Представники молодого покоління втрачають уміння святкувати. Вихідні дні перетворюються на карикатуру свята, оскільки полягають не в тому, щоб ЗУПИНИТИСЯ, а щоб побігти ще ШВИДШЕ. У тому, щоб знайти збудники, які подарують ще міцніші відчуття, ніж праця. Голосна екстатична музика, алкоголь, інші смакові продукти, секс… Але ж не про це йдеться. Святкування – це повільне проведення часу, коли слід тішитися й насолоджуватися тим, що є світ, люди, що є я і є Бог.
Часто буває так, що в певний момент у нас виникає думка: “Ох, завтра знову понеділок, знову треба буде йти на роботу…” Разом з цією думкою неділя починає закінчуватися – духовно ми вже перебуваємо в понеділку. Варто уважніше придивитися до цієї думки. Можливо, вона означає підсвідоме бажання, щоб понеділок уже настав, щоб урешті закінчився цей порожній, ніякий день? Може, ми з тугою й нетерпінням чекаємо на початок тижня: на працю, активність, щоденний ритм… А може, навпаки, ця думка підказує нам, що на щодень ми робимо те, чого не любимо? Можливо, це варто змінити – наприклад, пошукати іншу роботу, яка приноситиме більше задоволення?..
Третя заповідь – це сторож зрівноваженого, добре збалансованого життя. Вона допомагає невпинно досліджувати наше щоденне життя – перевіряти, чи все в ньому на своїх місцях. У третій заповіді справді не йдеться про обов’язок брати участь у недільній Святій Літургії і, тим паче, про те, чи можна прати, прасувати, викидати сміття… Божі заповіді стоять на сторожі доброго життя. Декалог – це, нагадуємо, передусім зібрання вказівок, як жити так, щоб жити добре.