Блаженні (грец.: makairos) – означає щасливі. Кожне блаженство, кожне слово Нагірної проповіді містить обітницю добра; воно перемінює людину, яка іде за Христом і приймає свідоцтво Божої любови настільки, аби сама могла стати свідком перед іншими людьми.
Здавна богослови наголошували, що Нагірна проповідь – це виклад християнської доктрини, а вісім блаженств – виклад Нагірної проповіді. Проте водночас з’являлися погляди, що застерігали перед встановленням цих текстів на вершині розвитку людства. Людина – сильна особистість і з сильною волею – ще не є зрілим християнином. Христос дуже виразно каже нам, що і чеснота теж може бути вадою, якщо живить самовдоволення, дає нагоду до звеличення себе над іншими. Блаженства, як і вся Нагірна проповідь, – це не життєва пропозиція, яка визначає спосіб поведінки: буду тепер таким добрим, що не зможете прийти до тями від тієї моєї доброти. Навпаки, цей твір показує, як переходити від царства справедливости до царства любови.
Христос навчає, щоб ми були, як діти. Але зміст цього вислову полягає не в тому, що діти невинні, й ми повинні їх у цьому наслідувати. Дитинність – ще не означає невинність. Стати дітьми – це забути про те, що нас обтяжує. Адже що довше ми живемо, то більше спогадів тягнемо за собою, і часто це нас паралізує. Не буду тут розмірковувати про потребу пам’яті, про те, що пам’ять – це самоусвідомлення і т. д. Все це важливо в суспільному, національному, культурному вимірі. Але в контексті духовної зрілости думка, щоб забути про те, що позаду нас, має сенс: бути на початку, а не в кінці дороги.
Вважаю, що в часи, коли від нас постійно вимагають вправности, настроєности, готовности, дуже важко зберегти десь у душі свободу від цих вимог і відійти від того повсякчасного прагнення успіху. Бути людиною блаженств – це бути жебраком коло брами Божої любови. Не можемо відгороджувати наше мислення від благословення, від Божої любови і її прикмет. Блаженства – це ключі, щоб відкрити цей абсолютно невідповідний логіці нашої повсякденности підхід.
Любов Бога передусім убога. Коли когось любиш, то кажеш йому: «Ти – моя радість, ти моє все». Це означає: без тебе я бідний на радість, без тебе я є нічим. Любити – це прагнути бути для когось і через когось: без твоєї любови не можу бути. І власне це – Божа любов. Бог узалежнився від нас і прагне нашої любови. Саме тому, вмираючи на хресті, волав: Прагну… Це велика мить: прагну, – тому я тут. Господь – убогий, який прагне любови.
Далі: любити – означає погодитися на залежність (духовну, звичайно, не правову). У моїй любові до тебе є дозвіл на те, що я від тебе залежний. Любити так важко тому, що десь глибоко завжди прагнемо зберегти наше я. Тому, як не парадоксально, воліємо давати, а не брати. У даванні є щось симпатичне: я добрий й маю що дати, заробив на це, бери, може, тобі пригодиться… А втім, треба погодитися на залежність. Як Господь, Який все може, узалежнився від нас і каже: «Якщо хочеш, іди за Мною». Адже Христос неустанно повторює ці слова на сторінках усіх Євангелій. Мабуть, кожен у певний момент свого життя також почув це: ходи за Мною, якщо хочеш цього…
Зрештою, любов покірна, не вивищується. Любов – це усвідомлення того, що все, що найважливіше, є даром. Покора – це згода на убогість і залежність, згода на те, що найважливіше і найпрекрасніше, приходить від мене як дар.
Намагаймося, читаючи слова Нагірної проповіді, відкривати ті виміри Божої любови, яка має керувати нами. Може, йдеться не про те, щоб ми були ліпшими, щоб здобули нові прекрасні чесноти. Може, йдеться власне про те, щоб погодитися на любов, яка є убогою, залежною, покірною.
Свята Тереза з Лізьє за місяць до смерти написала: «Як же я радію, що в годину смерти я така недосконала і так сильно потребую Божого милосердя». Можливо, власний погляд на себе у світлі блаженств дозволить нам усвідомити, наскільки ми ще недосконалі, наскільки багаті, залежні й прекрасні…