“І взяв Терах Аврама, сина свого, і Лота, сина Гаранового, сина свого сина, і Сару, невістку свою, жінку Аврама, свого сина, та й вийшов з ними з Уру халдейського” (Буття 11:31).
І “вийшов з ними з Уру халдейського” – так звучить це для вуха християн вже майже дві тисячі років. Ур – ім’я, настільки ж таємниче і легендарне, як і багато инших імен царів та завойовників, могутніх царств, храмів і повних золота палаців, про які повідомляє Біблія. Ніхто не знав, де лежав той Ур, хоча “Халдея” вказувала на Месопотамію. На початку двадцятого століття ще ніхто не міг і подумати, що пошуки біблійного Ура приведуть до відкриття культури, яка сягає ще далі в сутінки праісторичного часу, аніж навіть найдавніші свідчення Єгипту.
Сьогодні Ур є залізничною станцією, 190 км на північ від Басри поблизу Перської затоки, одного з багатьох місць перепочинку на славетному Багдадському шляху. Потяг зупиняється там ненадовго на самому світанку. Коли стихає стукіт коліс потяга, що рухається далі на північ, подорожуючого, який тут зійшов, огортає безмовність пустелі.
Його погляд ковзає по безмежній жовто-коричневій піщаній поверхні. Здається, що він стоїть посередині велетенської мілкої тарілки, яку перетинає лише колія. Невтішну блискучу широчінь перериває єдина точка: у променях вранішнього сонця червонясто світиться потужний стовбур. Виглядає так, ніби якийсь титан зробив тут глибокі зарубки.
Бедуїнам добре знайомий цей конус, у розломах якого високо вгорі гніздяться сови. Бедуїни знають його з незапам’ятних часів і називають тел аль Муккайяр, “Гора східців”. Їхні пращури ставили в його підніжжі свої намети. Як і з незапам’ятних часів, він дає прихисток перед небезпечними піщаними бурями. Біля підніжжя гори стають табором зі своїми отарами і сьогодні, коли сезон дощів викликає раптом із землі траву.
Колись, чотири тисячі років тому, тут, наскільки сягало око, хвилювалися широкі поля пшениці і ячменю, простягалися городи і верхівки фінікових пальм та смоківниць – величезні плантації, які витримують порівняння з канадськими пшеничними полями чи каліфорнійськими плантаціями овочів та фруктів. Розкішна зелень полів та грядок була пронизана чіткою системою каналів і канав – шедеврами іригаційного мистецтва. Вже віддавна, ще в кам’яну добу, умільці серед місцевих мешканців поставили воду великих річок собі на службу. Вони вміло та добре продумано підводили дорогоцінну вологу від їхніх берегів і перетворювали пустельні ділянки на угіддя з райською рослинністю.
Майже схований у лісах тінистих пальм тут протікав тоді Євфрат. Цей великий життєдавець виводив жвавий потік кораблів аж до моря. У той час Перська затока врізалася в дельту Тигру і Євфрату набагато глибше. Раніше, ніж були збудовані перші піраміди на Нілі, здіймався в голубінь неба тел аль Муккайяр. Чотири потужні цегляні куби дерлися вгору майже 25 м. заввишки, звужуючись один над одним, у розкішних барвах. Над чорним кутастим фундаментом зі сторонами сорок метрів завдовжки світилися червоним та синім верхні, оточені деревами, сходини. Найвища сходинка утворювала невелике плато, на якому, під золотим дахом, височіло святилище.
Над цим культовим місцем, де жерці пильнували служби в святилищі бога Місяця Наннара, панувала тиша. Сюди навряд чи долинав базарний шум одного з найдавніших міст світу, багатої метрополії Уру.
У 1854 р. до цього самотнього червоного конуса прямував караван верблюдів та ослів, навантажений незвичним вантажем: лопатами, кайлами і вимірювальними приладами під проводом британського консула в Басрі. Дж. Е Тейлор приїздить не з любови до пригод, ані з власного бажання. Він має завдання Іноземного відділу, який підтримав намір Британського музею в Лондоні дослідити землі, де ріки Тигр і Євфрат, перед їх впаданням до Перської затоки, підходять одна до одної все ближче, на наявність там пам’яток стародавніх будівель. Тейлор чув про цю дивну величезну купу каміння, до якої наближається тепер його експедиція, вже в Басрі. Цей об’єкт здавався йому вартим уваги.
В середині XIX ст. повсюди в Єгипті, Месопотамії та Палестині почалися дослідження та розкопки, які були відповіддю на несподівано воскресле бажання відтворити науково обґрунтований образ історії людства в цьому кутку землі. Декілька експедицій проводили дослідження на Близькому Сході. До того часу єдиним історичним джерелом зі світу Малої Азії для людства з прибл. 550 р. до Р. Х. і далі була Біблія. Вона єдина повідомляла про часи, які сягали в темну минувшину. У Біблії зринали імена і народи, про які навіть греки та римляни античности не мали вже жодної звістки.
Землі Стародавнього Сходу всередині XIX ст. вабили багатьох вчених. Ніхто перед тим не знав імен, які потім були у всіх на устах. Повні здивування слухали обивателі доби Просвітництва про їхні знахідки та відкриття. Те, що ці люди на великих річках Месопотамії та Єгипту, у безконечно важкій праці, відшукували в піску, справді заслуговувало уваги мільйонів і мільйонів: тут вперше наука прочинила двері в таємничий світ Біблії.
Агент французького консульства в Мосулі, Поль-Еміль Ботта є завзятим археологом. У 1843 р. він починає копати в Хорсабаді на Тигрі і з гордістю виносить з руїн чотирьохтисячолітньої метрополії на світло дня першого свідка Біблії – Сарґона, легендарного правителя Асирії, про якого книга пророка Ісаї 20:1 каже: “Того року, коли Тартан прийшов до Ашдоду, як його послав був Сарґон, цар асирійський…”
Два роки по тому молодий англійський дипломат і дослідник Е. Г. Лейярд відкриває Німруд (Калгу) – місто, яке в Біблії називається Калах (див. Буття 10:11), а тепер носить ім’я біблійного Німрода, який “був дужий мисливець перед Господнім лицем… А початком царства його були: Вавилон, і Ерех, і Аккад, і Калне в землі Шінеар. З того краю вийшов Ашшур, та й збудував Ніневію, і Реховот-Ір, і Калах” (Буття 10:9-11).
Незабаром після цього розкопки під проводом англійського майора Генрі Кресвіка Роулісона, який став одним з найвидатніших археологів, відкривають за 11 км від Хорсабаду асирійську столицю Ніневію та відому бібліотеку царя Ашшурбаніпала. Це та Ніневія, чию зіпсутість знову й знову ганять пророки (див. Йони 1:2).
У Палестині американський вчений Едвард Робінсон у роках 1838-му і 1852-му займається реконструкцією античної топографії.
Німець Річард Лєпсіус, пізніше директор Єгипетського музею в Берліні під час експедиції в 1842-1846 рр. реєструє пам’ятки архітектури, що знайдені на Нілі.
Коли французу Шампольйону пощастило з розшифруванням єгипетських єрогліфів, після 1850 р., у числі инших, відкривач Ніневії Роулісон розв’язує загадку клинописного шрифту. Стародавні документи починають говорити!