“Ми привели сорок кораблів, навантажених кедровими стовбурами. З кедрового дерева ми збудували кораблі: один – “Похвала двох земель” – корабель довжиною 50 м. А з дерева меру – два кораблі, довжиною 50 м. Ми зробили з кедрового дерева двері для царського палацу” – це зміст найдавнішого в світі повідомлення про імпорт деревини з 2700 р. до Р. Х.; дані про це перевезення дерева за часів фараона Снефру вирізьблені на таблиці з твердого чорного діориту і зберігається ця коштовність у музеї в Палермо. Тоді схили Ливану покривали дрімучі ліси. Благородна деревина кедрів та меру – одного з видів туї – була потрібна фараонам як будівельний матеріял.
Вже за 500 років до Авраама на узбережжі Ханаану процвітали імпорт та експорт. Країна Нілу обмінювала золото та прянощі з Нубії, мідь та бірюзу з копалень на Синаї, льон та слонову кістку – на срібло з Тавру, шкіряні вироби з Бібльоса, полив’яні вази з Криту. У великих фарбувальних цехах Фінікії багатії фарбували свої тканини в пурпурний колір. Для придворних дам купували пишну лазурну блакить – підводити синім очі було дуже модно, – а також стібіум – ціновану дамами косметику, що використовувалася як туш для вій.
В приморських містах Уґаріт (сьогодні Рас Шамра) та Тир створили свій осідок єгипетські консули, морська твердиня Бібльос стала єгипетською колонією, з’явилися пам’ятники фараонам, а фінікійські принци прибирали єгипетські імена.
Якщо приморські райони – це зразок міжнародного, клопіткого, прибуткового, ба навіть пишного життя, то вже за кілька кілометрів углиб країни починається світ різкого контрасту. Гори на Йордані є вічним вогнищем заворушень. Напади кочівників на осіле населення, заворушення та міжусобиці між містами не припиняються. Оскільки вони загрожують караванному шляху вздовж середземноморського узбережжя, вгамувати порушників спокою мусять єгипетські каральні походи. Нагробний напис єгиптянина Уні дає нам точне уявлення, як такий каральний похід виглядав у 2350 р. до Р. Х. Військовий комендант Уні отримує від фараона Фіопса І наказ зібрати військо проти азіятських бедуїнів, які вторглися в Ханаан. Про похід він повідомляє: “Його величність подолав азіятських мешканців пісків і його величність зібрав військо: по всьому півдні, південніше Елефантини.., усюди на півночі й серед нубійців-єртет та нубійців-мацоі і нубійців-єнам. Я був тим, хто для всіх них розробив план…” Зрозуміло, вихвалялася висока дисципліна цього різношерстого війська, хоча при цьому ми дізнаємося, що із жаданих тоді речей можна було награбувати в Ханаані: “Ніхто з них не грабував… сандалів від того, що перейшов дорогу… ніхто не відбирав хліба в якогось із міст, ніхто не відібрав ні в кого кози”. Розповідь Уні про збройні сили повідомляє про великий успіх і містить попри це важливі відомості про цю країну: “Військо царя благополучно повернулося назад після того, як спустошило землю мешканців пісків.., після того, як зруйнувало їх твердині.., після того, як воно зрубало їхні смоківниці та виноградники.., після того, як вивело велику кількість полонених. П’ять разів висилав мене його величність із цим військом, щоб пройти через їхню країну при кожному заворушенні…”
Так перші семіти – мешканці пісків, як їх зневажливо називали в Єгипті – потрапили як полонені в землю фараонів.
Чу-Себек, ад’ютант єгипетського царя Сесостріса III, п’ятсот років пізніше пише розповідь про війну. Ця розповідь – одночасно вирізьблена на одному пам’ятному камені – збереглася в Абідосі на верхній течії Нілу: “Його величність пішов на північ, щоб присмирити азіятських бедуїнів… Його величність досягнув місцевости на ім’я Секмен… Тоді здалися Секмен разом з нещасним Ретену…”
Єгиптяни називали землю Палестини та Сирії “Ретену”. “Секмен” – це біблійне місто Сихем, перше місто в Ханаані, на яке натрапляє Авраам при переселенні (див. Буття 12:6). Похід Сесостріса III у 1830 р. до Р. Х. переносить нас у час патріярхів. Між тим Єгипет наклав свою руку на увесь Ханаан, який тепер підвладний фараонам. Завдяки археологам світ має унікальний документ із тієї епохи, перлину античного письменства. Укладач – це Сінуе з Єгипту. Місце дії – Ханаан. Час подій – між 1971 та 1928 р. до Р. Х., у час правління фараона Сесостріса І.
Сінуе – вельможа, який має зв’язки при дворі і втягується в політичну інтригу. Боячись за своє життя, він тікає до Ханаану: “Коли я спрямував свої стопи на північ, прибув я до стіни, спорудженої, щоб стримувати бедуїнів та підкоряти піщаних мандрівників[1]. Я зачаївся в кущах, зі страху, що варта при стіні, яка саме несла службу, може мене помітити. Лише ввечері я знову вирушив у дорогу. Коли розвиднілося, я прийшов до гіркого озера[2] і впав. Мене мучила спрага, горло пашіло. Я сказав: “Так смакує смерть!” Однак коли я скріпив своє серце і піднявся, то почув голос отар та побачив бедуїнів, їхній провідник, який бував в Єгипті, впізнав мене. Він дав мені води і скип’ятив молока, і я пішов із ним до його родичів. Вони вчинили добро мені”.
Втеча Сінуе вдалася. Він зміг таємно минути оборонну стіну на кордоні царства фараонів, яка проходила саме там, де сьогодні лежить Суецький канал. Ця “Князівська стіна” вже тоді мала кілька сотень літ. Один жрець згадує про неї вже в 2650 р. до Р. Х.: “Збудують князівську стіну, яка не дозволить азіятам проникнути до Єгипту. Вони просять води… щоб напоїти свою худобу.” Пізніше діти Ізраїля часто минатимуть цю стіну – иншої дороги до Єгипту немає. Авраам був перший з них, що мав її побачити, коли він у часі голоду перебрався до Країни Нілу (див. Буття 12:10).
Сінуе продовжує: “Одна країна змінювалася иншою. Я прийшов у Бібльос і дістався до Кедме та перебув там півтора року. Аммі-енші, князь Верхнього Ретену, прийняв мене до себе. Він сказав мені: “Ти матимешся добре в мене і чутимеш єгипетську мову”. Він сказав це, бо знав, хто я. Єгиптяни, які були в нього, розповіли йому про мене”.
Аж до подробиць повсякденного життя дізнаємося ми про те, що єгипетський втікач пережив у північній Палестині. “Аммі-енші сказав мені: “Звичайно, Єгипет прекрасний, та залишайся в мене, те, що я зроблю для тебе, буде добрим”. Він поставив мене над усіма своїми дітьми і одружив мене зі своєю найстаршою донькою. Він дозволив мені вибрати в його країні найкраще з того, що йому належало, і я вибрав ділянку, яка лежала на кордоні иншої країни. Це була гарна країна, що звалася Яа. Там були смокви і виноград, і більше вина, ніж води. Меду в ньому було багато і вдосталь оливи, а з дерев його звисали всілякі фрукти. Була там пшениця і ячмінь та різні стада без числа. Багато отримав я завдяки своїй люб’язності. Він вчинив мене князем у найкращій частині своєї країни. Я мав хліб як щоденну поживу, а вино було чимось буденним; варене м’ясо та печені гуси, окрім цього ще й дичину із пустелі, яку ловили для мене в сильця і приносили мені усе те, що вполювали мої мисливські пси.., та молоко, по-різному приготоване. Так провів я багато років, і мої діти стали сильними мужами, кожен – вождь свого племені.
Посланець, що прямував з Єгипту на північ або їхав на південь до двору, перебував у мене[3], я давав притулок кожному. Я давав спраглим води, я виводив заблуканих на дорогу та захищав пограбованого.
Коли бедуїни вирушали, щоб воювати проти князів инших земель, я допомагав їм у поході. Бо князь Ретену зробив мене на багато років начальником його воїнів, і в кожному краю, в який я приходив, робив я… і… з його пасовищ та його криниць. Я захоплював його стада, забирав у полон його людей та грабував запаси. При моїх мудрих планах та нападі я вбивав людей моїм мечем та моїм луком[4]”.
З багатьох пригод між “азіятами” одна, здається вразила його особливо глибоко, бо він зображає її аж до деталей – це двобій не на життя, а на смерть. Один “сильний із Ретену” висміював його одного дня в його наметі та провокував його. Він був певен, що зможе його вбити і таким чином забрати його стада та посілість. Однак Сінуе, як єгиптянин, із молодости був добрим стрільцем з лука – він убиває “сильного”, що виступив зі щитом, кинжалом та списом, пострілом у горло. Здобич із цього двобою робить його ще багатшим та могутнішим.
Врешті, у старшому віці, охоплює його туга за батьківщиною. Він отримує лист від фараона Сесостріса І, той кличе його назад:
“Збирайся, щоб вирушити до Єгипту, щоб знову побачити двір, на якому ти виріс, та поцілувати землю між двома воротами… Подумай про день, коли тебе поховають і ти увійдеш у вшанування. Вночі спорядять тебе оливою та пов’язками богині Таїт[5]. Тобі дадуть супровід у день похорону. Труна буде із золота, а узголів’я з лазуриту, і тебе покладуть на мари. Бики потягнуть тебе, а перед тобою йтимуть співці, перед дверима ж твоєї гробниці танцюватимуть для тебе танець карликів. За тебе читатимуть молитви, а на твоєму жертовному камені заріжуть жертви. Колони твої будуть муровані з вапняку посеред колон царських дітей. Хай не станеться, що ти помреш у чужій землі і тебе поховають азіяти та завернуть тебе в овечу шкіру”.
Серце Сінуе радіє. Він відразу вирішує повернутися, залишає своє майно своїм дітям та настановляє найстаршого сина як “провідника свого роду” – таким був звичай у семітських кочівників. Так було в Авраама та його нащадків. Це було родове право патріярхів, яке пізніше мало стати законом в Ізраїлі. “І мій рід та всі мої статки належали тепер йому, мої люди і всі мої стада, мої фрукти та солодкі дерева. Тоді вирушив я на південь”.
Аж до пограничних укріплень Єгипту його супроводжують бедуїни, а звідти – на корабель, що пливе до столиці південніше Мемфіса – посольство від фараона.
Яка противага! З намету – у царський палац, з простого, небезпечного життя назад у безпеку та розкіш великого міста з найвищим рівнем цивілізації. “Тут я зустрів його величність на великому троні в Срібно-золотій залі. Тоді привели царських дітей. Його величність сказав до цариці: “Поглянь на Сінуе, який приходить як азіят і став бедуїном!” Вона голосно скрикнула, а царські діти всі разом закричали. Вона сказала до його величності: “Ні, це насправді не він, мій пане царю”. Його ж величність промовив: «Це справді він!»”.
“Мене привели в дім принца, – захоплено описує Сінуе, – в якому були розкішні речі, а також ванна кімната,… були там зі скарбниці, одежа із царського льону; там у кожному помешканні були улюблені царські урядовці, а кожен кухар виконував свої обов’язки. З мого тіла зняли роки. Мене поголили, а волосся зачесали. Тягарі полишено в чужій країні, як і грубу одежу піщаних мандрівників. Мене вдягли в найтонший льон та намастили найдобірнішою оливою краю. Я знову і пав на ліжку!… Так я жив, вшанований царем, аж поки не прийшли дні мого відходу”.
[1] “Піщані мандрівники” або також “пустельні мандрівники” були улюбленими насмішкуватими іменами, якими єгиптяни називали сусідів-кочівників на сході та північному сході. До них належали і ще не осілі племена в Ханаані та Сирії.
[2] Гіркі озера, які й сьогодні так називаються, на Суецькому перешийку.
[3] Це дозволяє зробити висновок про жваві стосунки між Єгиптом та Палестиною.
[4] Лук був типово єгипетською зброєю.
[5] Обряд бальзамування.