“І рушили з пустині Сін і таборували в Дофці” (Чисел 33:12).
Багато сотень метрів уздовж вод Червоного моря простягаються монотонні простори Синайської пустелі. На високому спекотному плато лише верблюжа трава та скупі кущики переривають мерехтливо жовту поверхню піску. Ані бриз, ні вітер не обвівають мандрівникові чоло і шию. Перед тим, хто, дотримуючись давнього маршруту, йде в напрямку на південний схід, відкривається незабутній краєвид: раптом з височини на горизонті виростають гострі профілі гір – Синайський масив. При наближенні незвичними та рідкісними барвами кольорового спектру виграють його геологічні утворення. Стіни з рожевого і бузкового граніту зазублено витягуються вгору до синього неба. Поміж них блідо-янтарно та сірчисто-червоно красуються схили та урвища, прорізані свинцевими прожилками порфіру та темно-зеленими смугами польового шпату. Здається, ніби в цю дику розбурхану симфонію з каміння влилися розкіш та розмаїття квітника. На краю Синайської пустелі стежка раптом обривається і губиться в долині.
До початку XX століття ніхто не знав, де шукати ту Дофку. Єдиною вказівкою була сама назва місцевости. Мовознавці дослідили, що “Дофка” споріднене в гебрейській мові зі словом “плавити”, “виливати”. А плавлення є там, де народжується метал.
У весняні дні 1904 р. англієць Фліндерс Петрі, який зробив собі ім’я як піонер біблійної археології, вирушив із довгим караваном верблюдів із Суецу. Його супроводжував справжній полк із вчених: 30 архітекторів, єгиптологів та асистентів. Від набережної Суецького каналу експедиція йде слідами єгипетської мисливської стежки у світ Синаю. Вона обирає той сам шлях, що й Ізраїль: через пустелю Сін до гірського пасма.
Повільно просувається караван по одній із долин попри гострий край гори – здається, що стрілки годинника історії раптом відмотали час на три, ба навіть чотири, тисячі років назад. Караван раптом опиняється у світі фараонів. Петрі наказує зупинитися. З тераси на скелі над долиною височіє храм. Біля чотирикутних колон при воротах – лице богині з великими коров’ячими вухами. Зі стел, а до того ще й високого пілона – здається, вони виростають просто з землі. Жовтий пісок навколо невеличких кам’яних вівтарів виявляє чіткі сліди попелу від спалювання жертв. На схилах навколо позіхають входи до печер, а високо над долиною здіймається величний масив Синаю.
Крик погоничів. Караван завмер, ніби вражений цим майже примарним видивом.
У зруйнованому храмі Петрі знаходить викарбуване ім’я великого фараона Рамзеса II. Експедиція досягла Серабіт ель-Хадем – давнього єгипетського промислового та гірничо-добувного центру міді та бірюзи. З великою ймовірністю, тут ми маємо шукати і біблійну Дофку.
Упродовж двох років наметове містечко перед давнім храмом привносить життя в долину. Культові сцени та зображення жертвувань на стінах храму пригадують про те, що тут вшановували богиню Хатор. Майже нескінченний лабіринт напівзасипаних шахт у скелях у долинах навколо свідчить про добування міді та бірюзи. Сліди від ударів інструментами не сплутаєш ні з чим. Поблизу лежать зруйновані поселення – місця проживання робітників.
У долині немилосердно палить сонце, сповнюючи її нестерпною спекою і утруднюючи роботу експедиції. Насамперед влітку праця в цих копальнях у пустелі мала здаватися справжнім пеклом. Про це дослідникам розповідає напис із часу правління Аменемхета III бл. 1800 р. до Р. Х.
Гор-ур-Ре, носій печатки та “начальник робітників” фараона, промовляє до працівників шахт і рабів. Він намагається їх заохотити, додати їм снаги: “Щасливим може вважати себе той, хто є в цій гірничодобувній місцевості!” Однак вони сказали: “Бірюза є в горах завжди, а в цю пору року треба подумати про шкіру. Ми вже чули про те, що руду добували в цю пору року. Однак у цю важку пору року нам справді треба потурбуватися про шкіру.” На це Гор-ур-Ре запевняє: “У всі часи, коли я супроводжував чоловіків у цю місцевість шахт, за мною йшла слава царя.., моє обличчя ніколи не никло перед роботою… Тоді не було (чути): “Ох, щоб тільки зберегти добру шкіру!”, а був лише блиск в очах…”
У той час, коли в давніх копальнях, поселеннях та в районі храму повним ходом йдуть розкопки, на віддалі кількох кроків від святилища богині Хатор з піску добувають уламки кам’яних таблиць, а потім ще сидячу статую. На таблицях, як і на скульптурі, викарбувані дивні знаки. Ані Фліндерс Петрі, ані єгиптологи з-посеред його співпрацівників не можуть з ними розібратися. Очевидно, це написи дотепер невідомим письмом. Хоча письмена ці виглядають дуже подібними на малюнки – вони нагадують єгипетські єрогліфи – про єрогліфічне письмо тут навряд чи йдеться. Для цього тут надто мало різних знаків. Після пильного дослідження всіх обставин знахідки, Фліндерс Петрі приходить до такого сміливого висновку: “Цю систему лінеарного письма мали працівники із Ретену, які працювали на єгиптян, і про яких вони часто згадують. Ще один висновок з цього є дуже важливий, а саме, що прості ханаанські робітники бл. 1500 р до Р. Х. були письменні та що це письмо є незалежним від єрогліфів та клинопису. Це, відповідно, цілковито розбиває гіпотезу про те, що ізраїльтяни, які проходили з Єгипту через цю місцевість, ще не вміли писати!”
Це тлумачення викликало в колах археологів, істориків та дослідників писемности великий резонанс. Воно перекреслило усі тодішні знання про виникнення та перше застосування письма в Ханаані. Було незбагненним, що мешканці Ханаану вже всередині II тисячоліття до Р. Х. могли б мати власне письмо. Лише з тексту синайських таблиць можна було отримати доказ, чи Петрі справді мав рацію. Відразу після свого повернення до Англії Фліндерс Петрі робить копії з таблиць.
Спеціялісти з писемности з усіх країн кидаються до незграбно видряпаних знаків. Нікому не вдається відчитати їх сенс. Лише через десять років завісу таємниці привідкриває геніяльний, невтомний перекладач єгипетських текстів сер Алан Ґардінер. Йому вдалося розшифрувати частини написів. У цьому йому допомогла “палиця пастуха” – символ, що часто повторювався. У комбінації з чотирьох чи п’яти знаків, яка з’являється багато разів, Ґардінер врешті вгадує гебрейські слова. П’ять знаків “л-б-л-т” він тлумачить як посвяту “богині Баалат”. У II тисячолітті до Р. Х. у приморському місті Бібльосі вшановували жіноче божество на ім’я Баалат. Тій самій богині єгиптяни звели храм у Серабіт ель-Хадемі, лише в єгиптян вона називалася Хатор. Робітники з Ханаану недалеко від її храму видобували мідь та бірюзу. Ланцюжок доказів був тепер повним. Однак значення знахідок на Синаї у своєму повному обсязі розкрилося лише після подальших кропітких досліджень і вивчення, шість років після смерті Фліндерса Петрі.
Ґардінер зміг розшифрувати лише частину чудернацьких знаків. Через тридцять років, у 1948 p., команда археологів з Каліфорнійського університету Лос-Анджелеса знаходить ключ, який робить можливим дослівний переклад всіх знаків на синайських таблицях. Поза всяким сумнівом, написи походять з часу бл. 1500 р. до Р. Х. і написані на одному ханаанському діялекті.
Те, що Фліндерс Петрі в 1905 р. відвоював у палючої землі на Синаї, стоїть перед очима людей усього світу на їхніх газетах, журналах, книжках і тастатурах. Камені в Серабіт ель-Хадем показують попередника нашої абетки! Обидва важливих способи письма Родючого Півмісяця – єрогліфічні знаки та клинописні букви, є вже прадавніми, коли в II тисячолітті до Р. Х. до них додається третій важливий спосіб письма – алфавіт. Можливо, під впливом їхніх колег по роботі з Країни Нілу, семіти на Синаї створили собі свій власний, цілком відмінний спосіб письма.
Славнозвісні синайські написи є ранньою стадією північно-семітського алфавіту, який є прямим предком нашої сьогоднішньої абетки. Ним писали в Палестині, Ханаані та фінікійських морських республіках; під кінець IX ст. до Р. Х. його перейняли греки. З Еллади він помандрував до Риму і по всій земній кулі.
“І сказав Господь до Мойсея: Напиши це на пам’ятку в книзі…” (Виходу 17:14). Уперше в Старому Заповіті мова йде про “писання”, коли Ізраїль досягнув наступного місця спочинку після Дофки. Ніколи доти це слово не вживалося. Розшифрування синайських таблиць показало це місце Біблії в цілком новому світлі – як історичну розповідь. Бо з цього часу ми знаємо, що вже три століття перед тим, як Мойсей провів сюди народ з Єгипту, чоловіки з Ханаану “писали” у цій місцевості на своїй тісно спорідненій з мовою Ізраїля, мові.