“І рушила вся громада Ізраїлевих синів із пустині Сін на походи свої з наказу Господнього, і отаборилася в Рефідімі… І прибув Амалик, і воював з Ізраїлем у Рефідімі” (Виходу 17:1,8).
Рефідім – це сьогоднішній Фейран, славний серед арабів як “перлина Синаю”. Стережуть його самотні великі барвисті скелі, і цей маленький рай вже тисячоліттями виглядає однаково. Пальмовий лісок дарує бажану тінь. Як і в дні прабатьків кочівники ведуть сюди свої отари на водопій і відпочивають на килимі з трав. З табору експедиції Фліндерс Петрі робить вилазки, щоб розвідати також навколишній район. У виснажливих переходах він вивчає долини та гори аж вниз до Червоного моря. Виявляється, що Фейран є єдиною оазою на всьому півдні гірського масиву. Для тутешніх кочівників вона є життєво необхідною, є їхнім найбільшим скарбом. “Амалекитяни хотіли – робить висновок Фліндерс Петрі – захистити Ваді Фейран від вторгнення чужинців”. Вів вважає: “Якщо клімат не змінився – а про це свідчать збережені через тисячоліття колони та пісковик у Серабіт ель-Хадемі – то й кількість населення тут мала б лишитися тою самою. У наші дні на Синайському півострові живе приблизно від 5000 до 7000 кочівників зі своїми отарами. Приблизно 6000 чоловіків мусив мати відповідно й Ізраїль – про це свідчить невирішений результат бою з амалекитянами”.
“І сталося, коли Мойсей підіймав свої руки, то перемагав Ізраїль, а коли руки його опускались, то перемагав Амалик” (Вихід 17:11).
“До заходу сонця” тривав запеклий бій, тоді, врешті, Ісус Навин приніс перемогу Ізраїлеві. Це звільнило дорогу до водяних джерел в оазі Рефідим. Перед тим, однак, “не було води пити народові” (Виходу 17:1). У цій нужді Мойсей нібито взяв палицю і, вдаривши нею по скелі, виточив з неї воду (див. Виходу 17:6), що не тільки скептики вважали цілком незбагненним, хоча Біблія описує тут природній процес.
Майор К. С. Джарвіс, який у тридцятих роках XX ст. був британським губернатором області Синаю, сам його пережив. Він пише: “Удар по скелі біля Рефідиму і виточення Мойсеєм води звучить як справжнє чудо, однак хроніст справді це бачив. Деякі люди з відділу на верблюдах зупинилися були в сухій долині і збиралися копати в піску, що нагромадився біля підніжжя скелястої стіни. Вони хотіли дістатися до води, яка повільно сочилася через вапнякову скелю. Чоловіки працювали повільно, і Баш Шавіш, “кольоровий” сержант, сказав: “Дай сюди!” При цьому він взяв в одного з чоловіків лопату і почав так енергійно копати, як це типово роблять нижчі офіцери в цілому світі, коли хочуть показати своїм людям, на що вони здатні, але при цьому не мають ні найменшого наміру робити це довше, ніж дві хвилини. Один з потужних ударів зачепив скелю. Гладка, тверда поверхня, яка завжди утворюється на вивітрілому вапняку, тріснула і відпала. Це звільнило м’який камінь внизу і з пор у ньому вдарив великий струмінь води. Суданці, які знайомі з ділами пророків, але не надто побожні, вкрили свого нижчого офіцера вигуками: “О, пророк Мойсей!” Це зрозуміле пояснення того, що трапилося і з Мойсеєм, коли він вдарив по скелі біля Рефідиму”.
К. С. Джарвіс був свідком чистої випадковости. Бо люди з відділу верблюжих наїзників були суданцями, а не місцевими жителями Синаю, які мали бути знайомі з технікою вибивання води. По дорозі з Кадешу до Едому Мойсей ще раз застосовує техніку вибивання води. “І підніс Мойсей руку свою, та й ударив ту скелю своїм жезлом два рази”, – сказано в книзі Чисел 20:11. – і вийшло багато води! І пила громада та їхня худоба!” Очевидно, він познайомився з цим дуже незвичним способом знаходити воду під час свого вигнання в мідіян у тутешніх місцях.