Справді, у Ханаані мешкали тоді представники инших рас, які могли бути незнайомі ізраїльтянам, що вийшли з Єгипту. “Дітьми” якого народу вони були, про це сучасному світові повідомили вони самі, а саме через глиняні таблички, які у 1887 р. випадково знайшла на телі ель-Амарна жінка з народу фелюків. Подальші пошуки зафіксовані врешті в збірці із 377 документів. Йдеться про клинописні листи з царських архівів Аменофіса III та його сина Ехнатона, який збудував в ель-Амарні на Нілі свою нову столицю. Таблички містять кореспонденцію князів Палестини, Фінікії та південної Сирії із відділом закордонних справ обох фараонів, укладені аккадською мовою – мовою дипломатії II тисячоліття до Р. Х. Більшість послань переповнені типовими ханаанськими словами, деякі навіть написані майже винятково на цьому діялекті. Неоціненна знахідка вперше проливає світло на відносини в Палестині в XV та XIV ст. до Р. Х.
Один з листів звучить: “Промов до царя, мого пана, мого сонця, мого божества: Так (говорить) Сурвадата, твій слуга, слуга царя і порох його ніг, земля, по якій ти ступаєш: До ніг царя, мого пана, сонця неба, семикратно, семикратно припадав я, як на живіт, так і на спину…”
Це, на початку, як знаємо, вступ. Він у жодному разі не є надмірно велемовним, а навіть дуже формальний – все, як приписує тогочасний протокол. Сурвадата переходить до справи: “Хай знає цар, мій пан, що на землях, які мені дав бог царя, мого пана, повстають гапіру, та що я їх розбив, і нехай знає цар, мій пан, що всі мої брати мене полишили, та що це я і Абду-Хеба, які воюють з провідниками гапіру. І Цурата, принц Акко (див. Суддів 1:31), та Індарута, принц Ахшафу (див. Ісуса Навина 11:1), вони були тими, хто поспішив мені допомогти за 50 колісниць, яких я тепер позбавлений. Та оце вони воювали (тепер) проти мене, і хай ласка його буде цареві, моєму панові, послати Янгаму, щоб вели серйозну війну, та щоб земля царя, мого пана, була відновлена в її давніх кордонах…”
Цей князівський лист із Ханаану змальовує реалістичний колорит того часу. У кількох реченнях явно описуються інтриги і нескінченні затяті суперечки князів між собою та з войовничими кочовими племенами. Цікавим окрім стилю та змісту листа є його укладач, а саме – принц Сурвадата. Вже його ім’я однозначно вказує на індоарійське походження! Індоарійцем є також згаданий там принц Індарута. Як би вражаюче це не звучало, третина принців, що писали з Ханаану, були індоарійського походження. Бірйаваза з Дамаску, Бірідія з Мегідо, Відія з Ашкалону, Бірашшена із Сихему в Самарії – це індоарійські імена, а Індарута, ім’я принца Аксафу, навіть ідентичне з іменами з вед та инших ранніх текстів санскриту. Згаданий Абду-Хеба з Єрусалиму належить до часто цитованого в Біблії народу хурритів.
Наскільки це передання точне, потвердили нещодавно єгипетські папіруси з XV ст. до Р. Х., в яких землю Ханаан називають “Хуру” – за біблійними хурритами. Відповідно до цього хуррити мали принаймні на деякий час поширитися по всій цій землі.
* * *
“І зняла зойк уся та громада, та й заголосила. І плакав народ той тієї ночі… І нащо Господь провадить нас до того Краю, щоб нам попадати від меча? Жінки наші та діти наші стануть здобиччю…” (Чисел 14:1,3).
Те, що шпигуни розповіли про добре укріплені міста Ханаану, “міста великі й уміцнені аж до неба” (Второзаконня 1:28), та про його чудово озброєних мешканців, не було перебільшенням. Укріплення з циклопічними стінами мали для ізраїльтян незвичний, грізний вигляд. У землі Ґошен, яка впродовж багатьох поколінь була їхньою батьківщиною, було лише одне укріплене місто – Рамзес. У Ханаані ж з одного укріплення можна побачити инше, край був ними буквально нашпіґований. Чисельні твердині споглядали з пагорбів та верхівок гір, що робило їх іще потужнішими та страшнішими. Нічого дивного, отже, що розповідь вивідувачів викликала прямо-таки шок.
Ізраїль у воєнному ділі цілком недосвідчений, він має лише примітивну зброю: луки, метальні списи, мечі, ножі; про бойові ж колісниці, якими масово володіли ханаанці, навіть не може бути мови. Ізраїль все ще надто розпещений “казанами з м’ясом в Єгипті”, за якими особливо часто нарікаючи та шемраючи сумують старші серед них. Попри свою нову віру та спільне пережиття втечі народ все ще недостатньо згуртований, щоб могти зіткнутися в бою з переважаючою потугою.
З огляду на це Мойсей приймає цілком мудре рішення не входити в Ханаан, як планувалося, з півдня. Час і люди ще не дозріли для цієї великої години. Мандрівку треба продовжити, продовжити час проби та випробовувань, щоб ці втікачі та шукачі землі дозріли до впевненого в собі, міцного та звичного до нестач народу.
Про темний період, який тепер наступає, ми знаємо дуже небагато. Тридцять вісім років – це майже вік людського життя і достатній час, щоб переплавити народ. Так довго тривало перебування в “пустелі”. Часто ці біблійні подання часу і місця пов’язують з “чудом” перепелів та манни, тому вони виглядають дуже малоймовірними. І як виявилося під час систематичної дослідницької праці, недаремно, однак з цілком инших, аніж часто гадають, причин. У буквальному сенсі перебування Ізраїля в пустелі ніколи не було!
Хоча біблійні дані про цей відрізок часу досить скупі, із тих небагатьох місць, які наука змогла однозначно окреслити, вимальовується достатньо наочна картина. Відповідно до цього, сини Ізраїля разом зі своїми отарами дуже довго перебували в Негеві, у місцевості обох джерел біля Кадешу. Вони також ще раз повернулися до затоки Акаба, у місцевості Мідіяну та Синайського півострова. У порівнянні з мертвими зонами африканських пустельних дюн у Сахарі, згадані землі ніколи не були справжньою пустелею. Дослідження ґрунту показали, що ані наявність у них води, ані кількість опадів помітно не змінилися до наших днів. “Пустеля” мала бути в крайньому випадку степовим ландшафтом з можливістю випасати худобу та з джерелами.
Археологічні праці американця Нельсона Ґлюка поглибили загальні знання про тодішні обставини. Відповідно до них ці землі в XIII ст. до Р. Х. були заселені напівкочовими племенами, яких з Єгиптом та Ханааном пов’язувала жвава торгівля. До них належать і мідіяни, серед яких у часі свого вигнання жив Мойсей та де він одружився з дочкою цього племені Ціппорою (див. Виходу 2:21).