“А цариця Шеви почула була про славу Соломонову… Прийшла вона з дуже великим багатством, із верблюдами, що несли пахощі та безліч золота й дорогого каміння…” (2 Хронік 9:1).
Впродовж тисячоліть мандрують багато навантажені каравани із “Щасливої Аравії” на північ; в Єгипті, у Греції, у Римській імперії вони добре відомі. Разом із ними розноситься та вперто живе у віках вістка про казкові міста і наповнені золотом гробниці. Римський імператор Август[1] хоче дослідити ці речі, що погоничі верблюдів знову й знову розказують про свою батьківщину. Він дає Елію Галлу завдання спорядити військову експедицію і на місці, у південній Аравії, переконатися, що є правдою з тих казкових розповідей. З армією із 10 000 римських солдатів Галл вирушає з Єгипту на південь і проходить маршем вздовж пустельних берегів Червоного моря. Його метою є Маріб, казкова столиця. Він її ніколи не досягне. Бо в нещадній спеці пустелі, у незліченних боях із дикими племенами, інфікована підступними хворобами, ця велика військова сила гине. Ті з небагатьох, які вижили і знову повернулися на батьківщину, не можуть додати до казкових розповідей про “Щасливу Аравію” жодних суттєвих даних.
У 90 р. Р. Х. грек Діонісій пише: “У Щасливій Аравії ти завжди вдихаєш солодкі пахощі чудесних прянощів, чи то ладану, чи чудової мірри. Її мешканці мають на пасовищах великі отари овець, а пташки прилітають туди з далеких островів і приносять листки чистої кориці.”
Південна Аравія ще в Стародавньому Світі була країною-експортером прянощів номер один і залишилася нею й сьогодні. І все ж вона видавалася повитою в непроникне таємниче покривало. Ніхто не бачив її на власні очі. “Felix Arabia” залишилася книгою за сімома печатями. Першим, хто в нові часи зважився на цю небезпечну подорож, був німець Карстен Нібур, який у XVIII ст. керував датською експедицією до Південної Аравії. Однак він дійшов лише до Сан’а. Ще тільки сто кілометрів відділяли його від руїн міста Маріб, коли він був змушений повертатися.
Трохи більше століття тому француз Ж. Алеві та австрієць д-р Едуард Ґлазер були першими білими людьми, які дісталися до цієї справді прадавньої мети. Оскільки жоден чужинець, не кажучи вже європеєць, не мав права перетинати кордонів Ємену, і не можна було дістати дозволу на це, Алеві та Ґлазер відважилися на смертельно небезпечну річ. Вони найняли вітрильник і, переодягнені як бедуїни, таємно висадилися на берег у затоці Аден. Після більш ніж 300 км виснажливого маршу через безводну, пустельну гірську місцевість, вони нарешті досягли Марібу. Глибоко вражені від того, що побачили, вони забувають про безпеку і лазять по руїнах. З недовірою, до них наближаються місцеві мешканці. Обидва дослідники знають, що йдеться про їхнє життя, якщо розкриється їх обманний маневр, і стрімголов тікають. Обхідними шляхами вони з пригодами пробиваються до Адену. Заховавши їх під своїми бурнусами, вони змогли пронести копії та відбитки написів, на основі яких мали змогу довести світові: Маріб справді існує!
Пізніше торговці з караванів теж приносять написи. Впродовж десятиліть зібралася солідна колекція з 4000 штук. Вчені перевіряють та оглядають матеріял. Шрифт їх алфавіту походить із Палестини. Написи-присвяти розповідають про божества, племена та міста, які нараховують мільйони. А ось назви чотирьох держав, “царств прянощів”, які згадуються: Мінея, Катабан, Гадрамаут і – Сава!
Мінейське царство лежало в північному Ємені і засвідчене аж до XII ст. до Р. Х. про його південного сусіда, державу савеїв, написи повідомляють з XI ст. до Р. Х. Документи із VIII ст. також розповідають про Саву та про інтенсивні торгівельні стосунки з цією країною, царі якої називалися “мукарріб” – “жерці-царі”.
Поволі зі знайдених документів вимальовується профіль легендарної Сави.
Велетенська гребля перегороджувала в Саві річку Адганат, що збирала опади звідусіль, щоб направити зібрану воду в зрошувальні канали, яким земля завдячувала своєю родючістю. Двадцятиметрові залишки стін цього чуда техніки до тепер чинять спротив піщаним дюнам пустелі. Так, як сьогодні Голландія є суцільним тюльпановим полем, так тоді Сава була країною прянощів, одним великим, квітучим, казковим, пахучим садом найвишуканіших прянощів цього світу. Посередині його лежала столиця, яка називалася Маріб. Півтора тисячоліття процвітає цей сад прянощів навколо Марібу. Аж до 542 р. Р. Х. – тоді прорвало греблю. Пустеля невпинно насувалася на родючу землю і знищила її. “Народ Сави, – сказано в Корані, – мав гарні сади, в яких росли найсмачніші плоди!” Однак потім народ відвернувся від Бога, і той покарав його, давши прорватися греблі. Після цього в садах Сави росли лише гіркі плоди. У 1928 р. німецькі вчені Карл Ратйенс та Г. фон Віссманн розкопують біля Сан’а, яку колись бачив їх земляк Нібур, храмовий комплекс.
Це вагомий початок, однак він був майже на чверть століття перекреслений, аж поки в 1951 р. найбільша дотепер група експертів вирушає в дослідницьку подорож, щоб розкрити археологічну загадку Сави. “Американська Фундація досліджень людини” добре забезпечує експедицію фінансами. Організатором дослідницької подорожі є надзвичайно різносторонньо освічений, 29-річний палеонтолог Каліфорнійського Університету Вендел Філіпс. У процесі неймовірно складних переговорів з королем Імамом Ахмедом вдалося отримати дозвіл на розкопки в Марібі. Маріб лежить на південному краєчку Аравійського півострова на висоті приблизно 2000 м на східних відрогах гір Аравії на Червоному морі. Дослідники починають з великими надіями. Через бездоріжжя пустельно-гірського ландшафту довга колона з джипів та вантажівок, огорнута курявою, просувається на північ. Немов фантом із мерехтливої жовтизни дюн перед чоловіками раптом виринають величні руїни та колони – Харам Білкіс. Це прадавній храм Альмака Аум, оповите легендами культове місце біля Марібу, столиці давньоарабського царства Сави. Хоч і занесені частково дюнами розміром з будинок, вимальовуються чітко розрізнювані обриси культового овалу, довжиною понад 110 м. Це святилище має ту саму форму, що й руїни в Мозамбіку, у прадавньому гірському лісі Східної Африки, в яких шукали біблійний Офір. Обриси обох культових споруд напрочуд подібні!
[1] 63-14 pp. до Р. Х.