За свідченнями, що розповідають про єгипетську, вавилонську чи ассирійську велич та пишність, дотепер забувалося про будень Ізраїля, що виглядав сірим та одноманітним. Звісно, тут не було золотого скарбу, як у Трої, не було Тутанхамона чи чарівної Ніфертіті, але чи справді будень Ізраїля був таким непоказним та без кольорових вкраплень, які надавали б йому блиску?
Ізраїль любить яскраву велич. Він фарбує одяг, стіни своїх домів та – лиця своїх жінок. Ще за часів патріярхів він насолоджувався кольором: “А Ізраїль любив Йосипа над усіх синів своїх… І він справив йому квітчасте вбрання” (Буття 37:3). Розпис гробниці у Бені Гасані показує цю одіж, розкішно розмальовану червоним та синім. Червоний та синій – це кольори одягу для чоловіків, тоді як зелений, здається, був призначений для жінок. Про “блакить, і пурпур, і червень” (Виходу 25:4) мова йде вже в часи мандрівки пустелею. “Дочки Ізраїлеві, за Саулом заплачте, що вас зодягав у багряницю” (2 Самуіла 1:24) – вигукує сповнений болю Давид після смерти першого царя. Про дочку ж Давида Тамару сказано: “А на ній була квітчаста туніка, бо так завжди вбиралися царські дочки, панни” (2 Самуїла 13:18). Природа подарувала землі Ханаану одну з найпрекрасніших кольорових гам світу. Сини Ізраїля мусили її лише використати. Гранати та шафран давали чудовий жовтий колір, корінь марени та сафлор[1] – вогненний червоний, синильник – небесно-блакитний, була охра та червона крейда. А море дарувало царицю всіх фарб – молюска мурекс. Його ніжне, безбарвне тіло достигало на світлі сонця до пурпуру. Це стало його бідою. Неосяжні гори порожніх мушель було знайдено біля Тиру та Сидону, з чого можна зробити висновок, що тут був центр видобутку пурпуру. Фінікійці із морських міст перші перетворили видобуток пурпуру на систематичний промисел, пізніше до прибуткового вилову молюсків долучилася й Палестина.
Текстильне місто Бет-Асбеа в південній Юдеї було відоме своїм вісоном – найніжнішим видом сніжно-біло вибіленого льняного полотна. Напис могутнього асирійського царя Асаргаддона згадує навіть “10 сорочок з вісону”. Добру славу як міста для фарбування мали Хеврон та Кіріят-Сефер. Розкопані на цих місцях великі кам’яні басейни та казаноподібні пристосування з трубами для притоку та відтоку виявилися фарбувальними фабриками. А в телі Бейт Мірсім – давньому Девірі, навіть опанували техніку холодного фарбування.
У книзі Єремії (22:14) сказано: “Що говорить: Збудую собі дім великий, і верхні кімнати широкі! І вікна собі повирубує, й криє кедриною, і малює червоною фарбою”. Стіни тинькували, розмальовували каміння мозаїки та тканину, шкіру й дерево, підводили також губи, малювали щоки, вії красивим жінкам… “Твої губки немов кармазинова нитка.., а коса на голівці твоїй немов пурпур.., а запашність олив твоїх за всі пахощі” (Пісня пісень 4:3; 7:6; 4:10) – співає цар Соломон у Пісні пісень – одній з найкращих любовних пісень світу.
У поетичний спосіб згадує він любов Ізраїля до прикрашання, дискретні таємниці туалету своїх жінок. Парфуми та туш, мазі й фарби для волосся, вишукані, чудові та очищені, з найкращих складників, які лиш існують на цьому світі – вони й сьогодні зробили б честь уславленим косметичним брендам в Европі та за океаном.
Аромати завжди були в ціні, ароматичні смоли використовувалися не лише в культовій службі і цінувалися понад усе не лише в кадильницях храму, вони мали місце і в повсякденному житті, у будинку та в одязі, у волоссі, і навіть… на постелі, у ліжку.
“Килимами я вистелила своє ложе, тканинами різних кольорів з єгипетського полотна, постелю свою я посипала миррою, алоєм та цинамоном” (Приповідок 7:16-17),– сказано як попередження перед мистецтвом жіночої спокуси перелюбниці. “Миро, алое й кассія всі шати Твої, а з палат із слонової кости струни Тебе звеселили”, – прославляє псалом 45, вірш 9. Ботаніки дослідили розповіді, що часто звучать, мов казка, і віднайшли складники пахощів та барвники фарб. Вони відкрили їх у ніжних квітах і травах, у соках кущів та квітів. Деякі походять із чужих земель, та багато з них досі росте в Палестині.
З Индії походять касія (Cinnamonum cassia) – дерево з корою, подібною до кориці, та кальмус (Andropogon aromaticus), який також називають імбирною травою. Через купців вони доходили до місця обміну прянощів у Південній Аравії, а звідти мандрували з караванами далі до Середземного моря.
Кориця має за своїми плечима навколосвітню подорож. Зі своєї батьківщини Китаю вона спершу досягла Персії, звідти – Индії, де прийнялася і стала об’єктом експорту до Аравії.
Ладан добувається з куща Boswellia. Домівка ж Commifora mirra, міртового дерева, аж в Аравії та в Сомалі. А колискою алое є острів Сокотра на Червоному морі, який і дав алое його назву – Aloe succotrina.
Щодо походження бальзаму виникають дискусії. Здається, Біблія тут справді помилилася, бо ботаніки точно знають, що кущ бальзаму (Commifora opobalsamum) росте лише в Аравії. Як же пророк Єзекіїль міг стверджувати, що Юда та Ізраїль постачали до Тиру “солодощі, і мед, і оливу й бальзам” (Єзекіїля 27:17)? Мають рацію як ботаніки, так і Єзекіїль. Лише перші забули почитати в юдейського історика Йосипа Флавія, що з часів царя Соломона в Палестині був бальзам. Ці кущі вирощували насамперед в околицях міста Єрихон. Йосип відповідає також на питання, як вони там опинилися. їх виростили із зернин, які були серед дарунків та прянощів цариці савської.
Це досить сміливе твердження.
Та тим часом цьому є й инші підтвердження. Коли римляни вторглися в Палестину, вони справді знайшли плантації бальзаму на Єрихонській рівнині. Завойовники так цінували цей рідкісний кущ, що як знак їхньої перемоги над юдеями, вислали до Риму його гілочки.
У 70 р. до Р. Х. Тит Веспасіян поставив імператорського охоронця до цих насаджень, який мав оберігати їх від будь-якого нищення. Через тисячу років хрестоносці не знайшли вже жодних слідів від дорогоцінних кущів. Турки занедбали їх і дали їм пропасти.
Мастікс, про яку теж говорить Єзекіїль, і сьогодні є в Палестині. Це жовтувато-білі, прозорі сльози одного фісташкового куща (Pistaccia lentiscus). Їх дуже цінують як запашну речовину та застосовують у медицині. Діти охоче віддають останні гроші за кілька крапель цієї місцевої жуйки, яку дорослі хвалять за те, що вона зміцнює зуби та піднебіння.
[1] Сафлор (Carthamus tinctorius) – подібна до будяка однорічна трав’яна рослина, з якої аж до XIX ст. видобували фарбу – від жовтої до вишневої (прим. пер.).