“За його днів прийшов Пул, асирійський цар, на край” (2 Царів 15:19).
Лапідарними, тверезими і безпристрасними є ці слова, які передвіщають час загибелі Північного Царства Ізраїля.
Відхід Єровоама II розпочинає останній акт цієї п’єси. У тому ж році, 747 р. до Р. Х., змикає очі й прокажений цар Юди Уззійя. Після короткотривалої анархії царем Самарії проголошує себе Менахем. У 745 р. до Р. Х. на асирійський трон сходить колишній солдат на ім’я Пулу, який відтепер зветься Тіглатпілесар III[1]. Він є першим з числа жорстоких тиранів, які завойовують найбільше до цього світове царство Давнього Сходу. Їхньою ціллю є Сирія, Палестина і останній наріжний стовп Стародавнього Світу – Єгипет. Таким чином Ізраїль та Юда опиняються між безпощадними жорнами військової держави, в якій слово “мир” звучить зневажливо, а для її когорт деспотів значення мають лише три речі: марширувати, завойовувати, гнобити.
Почавши з північної Сирії Тіглатпілесар III захоплює країни на Середземному морі і перетворює самостійні народи на провінції асирійського царства та обкладені даниною держави. Ізраїль спершу підкоряється добровільно: “І дав Менахем Пулові[2] тисячу талантів срібла, щоб його руки були з ним, щоб зміцнити царство в його руці. А Менахем розклав це срібло на Ізраїля, на всіх вояків, щоб дати асирійському цареві, по п’ятдесят шеклів срібла від кожного чоловіка. І вернувся асирійський цар, і не стояв там у Краю” (2 Царів 15:19-20). “Я прийняв данину Менахема із Самарії”, – зауважує в літописі Тіглатпілесар III.
Цар Менахем думає, що пакт із тираном та добровільна данина будуть меншим злом. Однак це викликає роздратування серед його власного народу. Невдоволення асирійськими податками виливається в змову та вбивство. Ад’ютант Пеках вбиває сина та спадкоємця Менахема і захоплює владу. Антиасирійська партія відразу визначає майбутню політику Північного Царства.
Ініціятиву жваво підхоплює цар Дамаску Рецін. Під його проводом повертається до життя ліга протистояння арамейських держав проти Асирії. До неї долучаються фінікійські та арабські держави, міста филистимлян та едоміти. Дише цар Ахаз із Південного Царства Юди вперто залишається осторонь, тож Рецін та Пеках намагаються силою змусити його долучитися до ліги. “Тоді прийшов Рецін, сирійський цар, та Пеках, син Ремалії, Ізраїлів цар, на війну до Єрусалиму. І облягли вони Ахаза, та не змогли звоювати” (2 Царів 16:5).
У час найбільшої скрути цар Юдеї посилає прохання про поміч: “І послав Ахаз послів до Тіґлат-Пелесера, асирійського царя, говорячи: Я твій раб та син твій, вийди й спаси мене з руки сирійського царя та з руки царя Ізраїлевого, що повстають на мене. І взяв Ахаз срібло та золото, знайдене в Господньому домі та в скарбницях дому царевого, і послав дарунка до асирійського царя” (2 Царів 16:7-8).
“Данину Яухазі (Ахаза) з Юди прийняв я,” – зауважує знову асирієць.
* * *
Відтепер починається лихо. Два великі історичні передання розповідають нам про те, що відбувалося далі. По-перше – Біблія, а по-друге – клинописні таблиці з каменю та глини, на яких, на відстані тисячі кілометрів від місця жахливих подій, був “уміло” записаний перебіг боїв. Більш, ніж дві з половиною тисячі років спочивали ці документи в пишних палацах на Тигрі, аж поки вчені їх не відшукали та не переклали на сучасні мови. Вони знову в унікальний спосіб подають нам перед очі історично достовірний зміст біблійних розповідей. І Біблія, й асирійські історичні пам’ятки представляють катастрофічні для Північного Царства Ізраїля події цілком узгоджено. Хроніст Старого Заповіту – тверезо нотуючи факти, асирійський історіограф – записуючи все, аж до жорстоких подробиць:
| 2 Царів | Клинописний текст Тіглатпілесара III |
| “І послухав його асирійський цар. І пішов асирійський цар на Дамаск і взяв його, а його мешканців вигнав до Кіру, а Реціна вбив” (16:9) | “Вельмож його посадив я живими на палі і явив це видовище (всій) його країні. Сади та виногради його рубав я без числа. Рідне ж місто Ресона з (Рацона) з землі Дамаску я оточив і взяв. Забрав я 800 людей, разом з їх майном. Міста 16 земель Дамаску я зруйнував, (і зробив) як пагорб після потопу”
(Із: “Похід на Захід”, 734-733 рр. до Р. Х.) |
| “За днів Пекаха, Ізраїлевого царя, прийшов Тіґлат-Піл’есер, цар асирійський, взяв Іййона, і Авел-Бет-Мааху, і Йоноаха, і Кедеша, і Хацора, і Ґілеада, і Ґаліла, увесь край Нефталимів, та й вигнав їх до Асирії.” (15:29) | “Бет-Омрі (Ізраїль), чиї міста я в моїх попередніх походах всі зарахував до територій моїх земель, а залишив тільки місто Самарію… Простори Нафтолі прилучив я до земель Асирії. Мого урядовця поставив я над нею як намісника. Країну Бот-Омрі, всіх її людей, їх майно вивіз я до Асирії’.
(Із: “Похід на Захід” та “Похід проти Гази і Дамаску”, 734-733 рр. до Р. Х.). |
| “А Осія, син Елин, склав змову на Пекаха, сина Ремалії, і вдарив його та й убив його, і зацарював замість нього” (15:30). | “Пекаха, їхнього царя, вони скинули, а Осію я настановив для царського правління над ними”.
(Із: “Похід проти Гази та Дамаску”). |
Похмурі свідчення про взяття Хацору асирійським царем Тіглатпілесаром III (див. 2 Царів 15:29) точно зберіг для нас прошарок руйнувань телу ель-Кедах в Ізраїлі. При нових розкопках, які провели вчені Єврейського Університету на білий світ появилися залишки зруйнованої ізраїльської фортеці, яку звели для оборони Соломон та Ахав на місці давньої, захопленої Ісусом Навином ханаанської твердині. Цитадель з її стінами в два метри завтовшки була такою потужною, що перевершують її лише теж недавно відкриті славнозвісні палацові будівлі Самарії. Приміщення фортеці вкривав шар попелу товщиною приблизно один метр, каміння виявилося чорним від кіптяви диму, розкиданими на землі лежали обвуглені балки та розбиті залишки черепиці. Обережно із куп сміття вчені змогли дістати й дорогоцінні предмети північноізраїльського прикладного мистецтва: статуетку гарно зачесаної дівчини та мармурову ложку для кадила. Як особлива цінність на глечиках та черепках красувалося ім’я самого царя Пекаха в гебрайському письмі. Таким чином уперше було письмово засвідчено про ізраїльського царя в Галілеї.
[1] 745-727 рр. до Р. Х.
[2] Себто Тіглатпілесарові III.