Сто кілометрів на південь від ділового Багдаду пустеля порізана, перекопана та переорана. Наскільки сягає око, простягається лабіринт ровів, руїн і шахт, які складають свідчення про вісімнадцятирічну[1] кампанію розкопок німецьких археологів, при якій професору Роберту Колдевею вдалося знову підняти на світло дня легендарний Вавилон Біблії.
Через якихось чотири десятиліття після розкопок це місце виглядає не вельми привабливо. Вітер та пісок пустелі повільно, але невпинно, знову закривають скелет давньої метрополії. Лише з однієї сторони здіймаються ще кілька вайлуватих веж із гострими контурами. Зараз ці стіни, вкриті колись яскравими кахлями, нагі. Тут, при брамі Іштар, починалася довга процесійна дорога. Там, де вона закінчувалася, на иншій стороні міста, потужне підвищення свідчить про найвищу будівлю Стародавнього Світу – Вавилонську вежу.
Блиск та пишність, потуга і велич Вавилону, який “Господеві згрішив” (Єремії 50:14), стали жертвою руйнування й загинули. Він ніколи більше не був заселений. Чи ж могло краще сповнитися пророцтво Ісаї?
“І стане тоді Вавилон, краса царств, пишнота халдейської гордости, таким, як Бог зруйнував був Содом та Гоморру! Не буде назавжди заселений він, нізамешкалий з роду в рід… Але будуть барложити там звірі пустині, і будуть доми їхні совами повні, і там пробуватимуть струсі, і волохаті демони там танцюватимуть… І завиють шакали в порожніх хоромах його, а гієни в веселих палацах!…” (Ісаї 13:19-22).
Вже давно покинули це місце шакали, сови і, тим більше, страуси. Навіть могутній Євфрат, у водах якого колись відбивалися оборонні стіни і вежа аж до неба, повернувся до нього спиною. Він знайшов собі нове річище. Лише силуети пальм у далині вказують на нове русло. Невеличке поселення арабів “Бабіль” зберігає у своїй назві пам’ять про горде місто, однак воно лежить за декілька кілометрів на північ від руїн.
“Зупинка Вавилон” – написано арабською та англійською на вивісці зупинки Багдадської колії, яка за декількасот метрів від пагорбів приймає нечастих тепер відвідувачів для екскурсії через пустельні коричнево-жовті руїни.
Ці руїни зберігали як найкоштовніший скарб документи незрівнянної вартости, дякуючи їм, сучасному світові вдалося відтворити час юдейського вигнання, який разом з тим був періодом розквіту Вавилону.
“Чи ж це не величний Вавилон, що я збудував його на дім царства міццю потуги своєї та на славу моєї пишноти?” (Даниїла 4:27). Ці слова, які Даниїл вкладає в уста царя Навуходоносора, нічого не перебільшують. Навряд чи якийсь правитель минувшини будував так старанно. Мало говориться про воєнні справи, завоювання та походи. На передньому плані завжди стоїть діяльність Навуходоносора як будівничого. Сотні тисяч цеглин зберігають його ім’я, збереглися плани багатьох будівель. Вавилон справді перевершував усі міста Стародавнього Сходу, він був більшим за Фіви, Мемфіс або Ур, більшим навіть за Ніневію.
“Внутрішнє місто, в якому повно три- та чотириповерхових будівель, порізане самими прямими вулицями, як вздовж, так і впоперек, там, де вони переходять через річку”, – таким побачив його Геродот ще на власні очі. План міста нагадує плани великих американських міст.
З Палестини, не виключаючи і Єрусалиму, депортовані знали лише тонкі звивисті вулички, властиво, лише провулки, у Вавилоні ж вони познайомилися з вулицями, такими широкими та прямими, як проспекти, немов прокладеними під лінійку. Кожна з них носила ім’я одного з божеств вавилонського пантеону. Так, на лівому березі річки була вулиця Мардука і вулиця Забаба. На правому куті вони перетинали вулиці бога Місяця Сіна та Енліла, “Пана світу”. На правому березі зі сходу на захід проходила вулиця Адада. Вона перетинала вулицю бога Сонця Шамаша. Вавилон був не лише центром торгівлі, але й центром культу, як стає зрозуміло з одного напису: “В цілому у Вавилоні є 53 храми великих богів, 55 каплиць Мардука, 300 каплиць для божеств землі, 600 для божеств неба, 180 жертовників для богині Іштар, 180 для богів Нергала та Адада і 12 инших жертовників для різних богів”.
Таке многобожжя зі своїми культами та обрядами, аж до обрядової публічної розпусти, мусили надавати місту прямо-таки ярмаркового колориту. “Однак найогиднішим звичаєм вавилонян є такий, – був колись шокований Геродот (І, 199), – кожна жінка цієї землі мусить сісти у святилищі Афродіти і раз у житті зійтися з чужим чоловіком… І лише після того, як вона зійшлася і виконала свою службу богині, вона повертається додому, і відтепер немає такої ціни, за яку ти зміг би її переконати зробити це ще раз. Всі ж, обдаровані красою та статністю, повертаються звідти швидко, ті ж серед них, які є незграбними, залишаються там довший час, не маючи змоги виконати закон, а деякі очікують протягом трьох і чотирьох років”.
У юдеїв-вигнанців ті огидні спокуси та принади, які були звичними Вавилону, залишилися в пам’яті назавжди. Через віки, аж до часів Христа велична метрополія була для них “Великий Вавилон, мати розпусти й гидоти землі” (Одкровення 17:5). Вислів “гріховний Вавилон” належить до сталих зворотів усіх сучасних мов.
Тридцять тисяч кубічних метрів сміття мусили розчистити німецькі дослідники, перш ніж вони відкрили частину храму Мардука на Євфраті, який знову був розбудований за Навуходоносора. Ця будівля разом із прибудовами мала розмір 450 на 550 метрів! Навпроти храму здіймався зіккурат – вежа храму Мардука.
“Ану, наробімо цегли, і добре її випалімо! І сталася цегла для них замість каменя, а смола земляна була їм за вапно. І сказали вони: Тож місто збудуймо собі, та башту, а вершина її аж до неба. І вчинімо для себе ймення” (Буття 11:3-4).
Навіть описана Біблією техніка мурування вавилонської вежі відповідає результатам досліджень. При будові, як підтвердили розкопки, насамперед у фундаменті, справді застосовували лише заасфальтовану цеглу. Очевидно, це було необхідно для надійности будівлі “з точки зору техніки безпеки”. Бо при будуванні поблизу річки треба було враховувати регулярні повені та постійну вологість ґрунту. При допомозі “земляної смоли” – тут це асфальт – фундамент і мур робили непроникними та стійкими до вологи.
[1] 3 1899 по 1917 р.