Про початок будування сказано у книзі Буття: він належить ще до часів патріярхів. Авраам, як можна було зробити висновок зі знахідок у Марі, жив у XIX ст. до Р. Х. Чи це якась суперечність? Звичайно ж, ні. Історія вежі, яка вершиною сягає неба, справді вказує на сиву давнину. Після смерти Хамураппі хеттити намагалися зрівняти цю потужну будівлю із землею, а Навуходоносор її просто відновив.
Сім сходинок, “сім блоків”, здіймалися один над одним. Знайдена в храмі табличка одного “архітектора” чітко описує, що довжина, ширина і висота їх була рівною, і лише терраси мали різні розміри. Довжина сторони фундаменту подається там приблизно на 89 метрів. Археологи зміряли і виявили, що вона має такі розміри – 91,5 м. Бідповідно до цього вежа мусила бути приблизно 90 м висотою.
Вавилонська вежа теж стояла на службі в темного культу. Геродот повідомляє про це так: “на останній[1] є великий храм, а в тому храмі лежить великий килим-ліжник, перед яким стоїть обкладений золотом стіл. Всередині ж не поставлено жодної статуї божества, та й не ночує там жодна людина, крім однієї жінки з-посеред мешканців, яку бог собі з усіх вибирає, як кажуть халдеї, жерці цього бога. Вони ж стверджують, у чому вони мене не змогли переконати, що той бог сам відвідує храм і відпочиває на килимі, як це відбувається і в єгипетських Фівах, за словами єгиптян; бо там жінка спить у храмі Зевса Фіванського…”
На вулицях та площах між храмами, каплицями та жертовниками процвітала торгівля, проходили урочисті процесії, важко навантажені каравани, візки торговців, жерці, прочани, купці – все навколо вирувало яскравими барвами та голосами. Культова служба та праця поєднуються тут одне з одним настільки, що часто вони між собою переплітаються, як у храмах. Бо що ще могли зробити жерці з усіма цими жертвами, всіма тими “десятинами”, які щоденно мандрували до жертовників і з яких багато що легко псувалося, як не перетворити це на гроші? Як і в Урі, храми володіли своїми власними складами, власними точками продажу. А щоб прибутки вигідно вкласти, мали навіть свої власні банки.
Перед подвійними стінами, які були такі широкі, “що можна було їхати четвериком”[2], лежали “торгові палати”. На березі річки фіксувалися ціни, складалася обмінна вартість вантажених на корабель товарів. “Карум”, “Кай” – так по-вавилонськи називалося те місце, яке ми називаємо біржею. Разом із кай, з біржею, Захід перейняв також і системи мір та ваги торгівельної столиці Вавилону.
Та хай юдеї й шукали “спокій міста” і знайшли його, хай вони і навчилися в містах Вавилонії багато чого для прийдешніх поколінь і розширили свій горизонт, нехай покращили свій життєвий рівень, що могло потім з різних поглядів придатися прийдешнім поколінням, туга за далекою невеликою Батьківщиною на Йордані залишилася в їхніх серцях. Вони не могли забути місто Давида, свій Єрусалим. “Над річками Вавилонськими, там ми сиділи та й плакали, коли згадували про Сіона” (псалом 137). Це не порожні слова. Бо тисячі вирушили у важку дорогу назад. Вони знову відбудували зруйноване місто і храм Ягве. Без гарячої жаги за втраченою батьківщиною цього б ніколи не сталося.
[1] Мається на увазі остання сходинка вежі.
[2] За свідченням Геродота.