В Єгипті, який зустрічає його як визволителя, Олександр залишається на зиму 332-331 рр. до Р. Х. Він засновує місто Олександрію на крайньому кінчику дельти Нілу, якому відведена роль метрополії нової епохи. Воно швидко розцвітає як осередок нового духовного та культурного життя, що притягує до себе найкращі уми грецького та східного світів.
На початку будови Олександр дає настанову, яка матиме якнайважливіше значення для майбутнього. Він надає юдеям, потомкам утікачів від Вавилону, ті самі права, що й своїм землякам. Перейнята наступниками великого македонця, ця настанова спричинилася до того, що Олександрія стає одним із центрів юдаїзму.
Назва цього заснованого Олександром міста виринає в Біблії лише в Діях апостолів: “Один же юдей, на ім’я Аполлос, родом з Олександрії, красномовець та сильний в Писанні, прибув до Ефесу” (Дії апостолів 18:24).
По дорозі в одному з найбільших завойовницьких походів, які знала історія, Олександр ще раз проходить через Палестину. Він підкоряє всі країни Стародавнього Сходу, доходить аж до Інду, майже до підніжжя Гімалаїв. По дорозі назад його охоплює гарячка. Олександр помирає у віці тридцяти трьох років 13 червня 323 р. до Р. Х. у Вавилоні.
У теократичному Ізраїлі час, здається, зупинився, і виключно Тора, божественний закон, керує життям культової спільноти.
Грецькі солдати давно були і у війську фараона Псаметиха II, і халдейського царя Навуходоносора. На узбережжі Сирії та Палестини давно поширилися перші грецькі порти та торгові поселення. Вже в V ст. до Р. Х. високоосвічені елліни Геродот і Ксенофонт, Гекатей та Ктесій об’їжджали та вивчали всі країни Стародавнього Сходу.
Чи люди в теократичній Юдеї вже більше не розуміли знаків часу? Чи вони свідомо закрили свої очі, бажаючи відгородитися від того, що мало прийти?
Тим раптовішим мало бути їх пробудження, коли вони побачили Грецію на відстані лише кількох кроків від їхнього храму, коли вони більше не могли відвертати свої погляди від того, як юдейська молодь з захопленням віддається імпортованому із Еллади метанню диска. Спортивні змагання за грецьким зразком швидко знайшли серед молоді захоплений відгук.
Греція стала для юдеїв небезпечною не через свою потужність чи силу зброї, ані через неморальні принади; небезпека полягала у вільному подиху нечувано модерного світу. З Періклом, Есхілом, Софоклом, Евріпідом, Фідієм та Полігнотом, з Платоном та Аристотелем Еллада зійшла на нову сходинку розвитку людства.
Незважаючи на цю нову еру людства, маленька теократична держава вперто йде своїм власним шляхом, жорстко тримаючись своїх передань і минувшини. Та попри це її не минув виклик нового мислення. Однак вона мала для цього ще трохи часу до другого століття до Р. Х.
“Та й царював Олександр ще 12 років, а тоді помер, і старшини його захопили владу, кожен у своїй країні. Всі вони, по його смерті, вклали собі діядему на голову, так само і їхні сини по них, протягом довгих років, і накоїли на землі багато лиха” (1 Макавеїв 1:7-10).
Термін “боротьба Діядохів” вживається і в політиці XX ст. Вже навіть тоді вони не були славною сторінкою для професії полководця. Полководці великого Олександра без жодних закидів сумління при допомозі вбивства змели зі свого шляху цілу його родину: брата Филипа Аррідея, його матір Олімпію, вдову Роксану та народженого вже після його смерти сина. Суперечки вели про поділ імперії на три частини: Македонське царство в північній Греції, царство Селевкідів, яке простягалося від Тракії, через Малу Азію, аж до кордонів Індії. Столицею цієї, з великим відривом, найбільшої з держав-наступниць стала заснована на нижньому Оронті Антіохія в північній Сирії. Майже всі правителі Селевкіди додавали до свого власного імени назву цього міста – Антіох.
Третім було царство Птолемеїв на Нілі зі столицею Олександрією. Ним правила династія, останньою представницею якої була Клеопатра, яка через усі часи втішається певною славою, оскільки добре вміла крутити голови таким своїм важливим сучасникам, як Цезар та Антоній. Першим же правителем цієї династії був Птолемей І.
Ще будучи генералом, Птолемей у 320 р. до Р. Х. в’їхав в Єрусалим. Включення теократичної держави Юдея до царства елліністичних Птолемеїв означало більше, ніж просту зміну правителів. Це було першим кроком того, що Біблія в книзі Буття багатозначно описує словами: “Нехай Бог розпросторить Яфета, і нехай пробуває в наметах він Симових” (Буття 9:27).