Коли з найбільшою делікатністю, пошаною та обережністю ви «навшпиньки» заходите до світу старих людей, то можете навчитися багато чого корисного. У результаті ми швидко усвідомлюємо, що отримуємо більше, ніж віддаємо (чи думаємо, що віддаємо).
Наприклад, завдяки старим людям я зрозумів, чим є вірність. Не вірність, яку ми сприймаємо як тягар, примус, важке ярмо на шиї, а природний, беззаперечний факт, елементарне поняття. Якщо ти щодо чогось зобов’язуєшся, то треба дотримати своє слово. А якщо це вимагає самопожертви і зречення, труду й сліз, то цю ціну треба заплатити без дискусій, без жалю і, насамперед, без вихваляння.
У релігійній вірності старих людей я переконуюся щодня. Автентична християнська мудрість незвичайної глибини дає змогу спокійно інтерпретувати життя, а особливо його несподівані моменти. У таких випадках лунає небагато слів, та всі вони відповідні й знаходять підтвердження у фактах.
Старі люди сприймають хрест як природний наслідок приєднання до Христа та Його Євангелія. Малі повсякденні радощі вони переживають із відчуттям щирої вдячности.
Я бачу своїх стареньких підопічних на щоденній Божественній Літургії. Елегантно одягнені, одяг застібнутий на всі ґудзики: «Мама вчила мене, що на Літургію треба йти в найліпшому одязі». Який контраст із нечупарним і часто – особливо влітку – розтріпаним одягом їхніх молодших родичів.
Звісно, старі люди звертають увагу на манери! Це саме вони показують, ким є та чи інша особа (якою людиною, з якими рисами).
Зосередження, увага й участь. Також ті, хто кричить вдень і вночі, у храмі не дозволяють собі жодного слова, крім молитви.
Молитва «Вірую» зажди є для мене дуже зворушливим моментом. Це не лише звичайні слова й формулювання. Я відчуваю, що ці речення – це фундамент життя. Коліна, які не слухаються, руки, що тремтять, поганий зір і слух. Однак існує «Амінь», яке ці люди промовляють сильно і без вагань.
Коли мені доводиться бути присутнім біля вмираючих, я зазвичай молюся «Богородице Діво». І помічаю, що ці слова – дивовижним чином – пробуджують прихований відголос у людях, які все забули і видаються непритомними. Я бачу вуста, які починають ледь помітно рухатися. Деяким із цих осіб я незадовго до смерти довірив кілька новин, які треба передати «нагору». І я впевнений, що вони відносять ці новини точнісінько до місця призначення.
Я з прикрістю дивлюся, як діти, внуки та інші родичі не шанують цього капіталу віри або ставляться до нього з байдужістю та неуважністю. Щойно родичі покладуть руку на заощадження, зароблені в поті чола, релігійні переконання померлого втрачають для них будь-яке значення. Один добродій нетерпляче допитувався: «Чи справді потрібно відправляти всі ці церемонії?»
Можна бути віруючим або ні. Однак обов’язково слід мати бодай мінімум поваги до віри іншої людини, яку вона визнавала упродовж всього життя. Інакше ми стаємо відразливими тваринами, що чекають на здобич.
Також існує інший вираз вірности, який завжди мене вражає і навіть зворушує. Кожного пополудня я бачу кількох чоловіків, які поводяться скромно і спокійно. Вони приходять і сідають біля своїх дружин: одна на інвалідному візку, інша страждає на хворобу Паркінсона, а розум ще іншої затьмарений недугою Альцгеймера. Вони сидять там годинами, рука в руці, час від часу шепочуть ніжні слова. Хоча з боку жінок – принаймні на перший погляд – немає навіть найменшої реакції.
Кілька поцілунків на привітання та прощання (якщо треба, чоловіки залишаються, щоб нагодувати дружин, проявляючи при цьому неабияку терплячість). А ще багато ніжности і зовсім мало слів, бо в такі моменти мова очей набагато виразніша.
Це повторюється щодня, однак постійно видається чимось новим – настільки свіжими і спонтанними виглядають ці «ритуали».
Якби перенести цю сцену, в якій я мав щастя кілька разів допомагати, на лавочку в парк, а хтось стояв би на такій відстані, щоб не бачити сивого волосся та стражденних тіл, то він подумав би, що це наречені, які збентежено обмінюються першими ніжностями.
І так щодня, всупереч часові, хворобам та іншим труднощам. Щодня відбувається ця зворушлива Літургія ніжности. Так ніби це їхній перший спільний день або медовий місяць, який попри життєві перипетії триває вже кілька десятиліть.
Такий урок віри є чимось незабутнім.
Кажуть, що майбутнє – у руках молодих. Однак, на наше щастя, це руки старих людей стережуть деякі фундаментальні цінності.