У старості зроджується деякий скептицизм, який заново дає змогу подивитися на те, що нас оточує, очистити дійсність від ілюзорности, виявити справді важливі справи (їх небагато, однак вони не розчаровують). Матеріяльні блага перестають мати настільки велике значення, тому що важливішими від зисків та розрахунків є почуття. Життя, яке прямує до остаточної мети, набуває ще виразнішого та витонченішого смаку, дає змогу помічати й цінувати малі справи.
І навіть тоді, коли панорама, яка розтягується перед очима, виявляється доволі понурою, завжди виринає щось гарне, що варто цінувати, навіть незважаючи на те, що воно може бути оповите сірою пеленою.
Посміхнутися життю
Одна жінка, змушена жити в понурому притулку для людей похилого віку (на жаль, ще існують такі убогі місця, які дискредитують сучасне суспільство), довірливо розповіла мені: «Життя завжди виставляло мені великі рахунки. Воно змусило мене проковтнути чимало гірких шматків. Я потайки пролила ріки сліз, а ще стільки ж стримала в собі. Тут мені теж нелегко, я відчуваю невдячність дітей. Вони вже давно поклали мене в труну забуття.
Проте попри все це, я завжди любила життя і продовжую його любити. І щодня дякую Господу за цей подарунок, в якому трапляються колючки. Я вже кілька разів боляче вколола пальці… і серце. Боліло так сильно, що я аж кричала від болю.
Сьогодні також часом ранюся. Та однак я намагаюся посміхатися життю… Прийнято вважати, що життя посміхається молодим. А я, вже стара жінка, посміхаюся життю, хоча воно забувало і забуває надалі посміхатися до мене».
Це природно, що посміхається той, хто щойно пізнає життя. Натомість, дивовижним є те, що до життя й надалі посміхається особа, яка вже знає його не найліпші боки, яка вже отримала рахунок. Коли не вистачає зубів, вже не вдасться їсти сухий хліб. Однак можна продовжуватися посміхатися, бодай приховано, серцем. Дехто це робить щодня. Я бачив це на власні очі.
Одна мешканка «мого» будинку престарілих, якій вже сповнилося 95 років, неабияк збентежила мене, коли визнала: «Мені вже час відходити. У мене назбиралося надто багато справ, за які мушу дякувати Богові. Побоююся, що можу про щось забути…». Можу вас запевнити в тому, що життя цієї пані ніколи не було легким: нечувані зусилля, випробовування, трагедії, які по-зрадницьки цілилися в неї, забираючи найдорожчих осіб, і, врешті-решт, самотність.
Коли ми говоримо про вдячність, не можна забувати про те, що старі люди завжди говорять «дякую». Вони висловлюють вдячність за найменші справи, найдрібніші ознаки зацікавлення. Коли хочете почути «дякую», промовлене серцем, а не лише устами, то достатньо наблизитися до старих людей. Це наступний важливий урок, який ми від них отримуємо. Та водночас це своєрідний докір нам – людям, які, зазвичай, вважають, що все нам належить, і які розучилися дякувати.
Врешті час пожити!
У старості – якщо до неї ставитися належно – настає час, щоб пожити. Тоді, коли надто багато з нас, ув’язнених різними обов’язками, поспіхом, постійним здобуванням чогось, має час лише на те, щоб метатися, старі люди стають панами часу. Ось чому третій вік, замість того, щоб викликати співчуття, повинен пробуджувати увагу, навіть подив, якщо не заздрість.
І хоча мозок людей похилого віку діє дещо повільніше, то їхні думки мандрують у потрібному напрямі. Зір погіршується, але вміє дивитися на дійсність з належної перспективи. Зникає гострота та завзяття, проте з’являється лагідність та ніжність. Старі люди вміють бути поблажливими, толерантними, прихильними навіть до тих, хто не виявляє до них симпатії. Місце штучности та суворих форм займає спонтанність, простодушність та щирість.