Коли взуття все пояснює
У неділю я йшов допомогти дону Ґуацо. Він був майже сліпий, але не глухий. Першого разу, коли я проголошував проповідь, він сидів у першому ряду. Коли він зорієнтувався, що я почав пояснювати Євангеліє, не пригадавши передусім про пожертву на церкву (як він мені наказав), рішуче втрутився:
– Отче, ви забули сказати про пожертву для церкви!..
На старій плебанії я боявся мишей. А вони були всюди. Одного дня я пішов на горище, щоб поставити мишоловку. Те, що я там побачив, неабияк мене здивувало. Стос взуття. Великий стос. Багато десятків пар. Знищені, геть подерті, деякі латані. Діряві підошви (через деякі дірки можна було пропхати кулак). Я усвідомлював, що цей стос старого і подертого взуття – це цінне свідчення служіння священика та його кочівних звичаїв.
Дон Еміліо був парохом Верруа-Савоя впродовж 57 років. Цю місцевість важко назвати селом. Там є лише групи будинків, які розкидані на десяти чудових пагорбах. Внизу тече річка По, видається, що вона зупиняться, аби лизнути основу історичної твердині. Дехто навіть підозрює, що Творець кинув згори жменю будинків, а вітер їх розвіяв. От вони й порозліталися по пагорбах. От це і є місцевість Верруа-Савоя.
Дон Ґуацо прибув туди однієї осінньої неділі, на початку минулого століття, на елегантній бричці. Ввечері бричка від’їхала, молодий парох залишився біля храму, а вдалині видніли будинки, розкидані на пагорбах. Він відразу зрозумів стан справ. До «Бараккона» шість кілометрів, а щоб потрапити до «Квароласко», треба подолати чотири кілометри, а потім ще й жахливу польову стежку. І так далі. Проте це не знеохотило молодого священика. Він мав сильні ноги, здорові легені і невичерпний запас доброї волі. Тепер йому були потрібні лише міцні черевики.
Священик з іншого часу
Він не був сучасним священиком, який поводиться відповідно до моди. Проте якщо добре над цим подумати, він таки постійно ішов попереду інших. Він не вживав складних слів, не створював т. зв. авангардних душпастирських теорій. Але ніхто й не бачив, щоб він ховався десь ззаду. Молодий священик з піднесеною головою ніс свій хрест, не нарікав, не ремствував, не скаржився на долю.
Дон Ґуацо був вірним найважливішим справам. Принципів, яких він дотримувався, було небагато, але вони були найсуттєвішими. Його позиція мала солідні фундаменти. Складалося враження, що в його вухах лунав один-єдиний євангельський наказ: «Ідіть!» Це просте слово мало силу переносити дона Ґуацо до всіх поселень у парафії. До сімнадцяти, якщо бути точним.
Дон Ґуацо приходив усюди, де треба було відвідати хворого, взяти на себе чийсь біль, розділити радість, надати допомогу, напоумити чи повчити. І треба додати, що приходив пунктуально. Черевики сірі від пилюки, чоло мокре від поту…
З кожним роком стос знищених черевиків збільшувався. Кількість пройдених кілометрів ставала астрономічною (ці кілометри були ніби нитки, які міцно прив’язували всі хутірці розкиненого села до серця дбайливого пароха).
Молитва. Помітна чутливість. Покора. Відкритість на інших, особлива турбота про хворих. А до цього ще треба додати ретельність та незвичайну старанність, про що свідчать парафіяльні книги, які він вів. Коли через проблеми зі зором священик наважився частково довірити мені їх заповнення, то напевно відчував великий жаль. Він із кріслом присувався до столу, ніби хотів водити моєю рукою і не дозволити мені зробити помилку.
Дон Ґуацо всіх знав особисто. Він уважно слідкував за їхніми долями, навіть тоді, коли хтось переїздив до міста. Він їх охрестив, миропомазав, поєднав у подружній союз. А часом, коли треба було, і запотиличника дав. Влітку – легенький ляпас, зазвичай, а взимку хапав полу свого довгого плаща і використовував її ніби батіг.
Парафіяни, коли зустрічали пароха на дорозі, чули, як він картає їх проникливим: «Вітаю, burich» (на п’ємонтському діялекті це означає осел). Дон Ґуацо звертався burich до всіх: дітей, дорослих, інженерів, землеробів, професорів, ординаторів у лікарні.
Часом ми всі видаємося однаковими. Так, ніби нас продукували сотнями, а потім лакували. Всі старанно оправлені, зроблені згідно з такими самими, безособовими мірками.