«Оце ж усе, браття, приклав я до себе й Аполлоса ради вас, щоб від нас ви навчилися думати не більш, як написано, щоб ви не чванились один за одним перед іншим. Хто бо тебе вирізняє? Що ти маєш, чого б ти не взяв? А коли ж бо ти взяв, чого чванишся, ніби не взяв? Ви вже нагодовані, ви вже збагатилися, без нас ви царюєте. І коли б то ви стали царювати, щоб і ми царювали з вами! Бо я думаю, що Бог нас, апостолів, поставив за найостанніших, мов на смерть засуджених, бо ми стали дивовищем світові, і Анголам, і людям. Ми нерозумні Христа ради, а ви мудрі в Христі; ми слабі, ви ж міцні; ви славні, а ми безчесні! Ми до цього часу і голодуємо, і прагнемо, і нагі ми, і катовані, і тиняємось, і трудимось, працюючи своїми руками. Коли нас лихословлять, ми благословляємо; як нас переслідують, ми терпимо; як лають, ми молимось; ми стали, як сміття те для світу, аж досі ми всім, як ті викидки!»
Якось на одній екскурсії ми спускалися схилом пагорба, освітленого сонцем. Наш екскурсовод розповідав нам, що це те місце, яким давньоримські полководці проїздили з тріумфом, коли поверталися після перемоги в Рим. Вони побудували гігантські «тріумфальні арки», деякі з них збереглися досі. Ці процесії рухалися прямо через них. Це проходження крізь арки мало і релігійний сенс: солдати потребували того, щоб очиститися від тих жахливих речей, які їм довелося скоїти під час військової кампанії для досягнення перемоги, і деякі з них вірили, що урочиста церемоніальна процесія, що проходить через арку, мала такий ефект. Проте для більшості все це мало інше значення; процесії були вираженням слави і звитяжної моці, великий день для кожного, урочисте святкування того факту, що Рим знову опинився в тріумфі.
Власне, уся вказана подія в цілому була названа словом «тріумф». У ті дні, коли ще телевізійні та інші ЗМІ не повідомляли вмить про війни і перемоги, що відбуваються десь на Землі, тріумф був єдиним засобом, за допомогою якого люди могли дізнатися дійсно про перемоги їх полководців у війні; ці останні зі своїми військами проходили парадом через вулиці, візши за собою награбовану здобич і ведучи за собою натовпи брудних і стомлених полонених у самому кінці процесії. Для полонених зазвичай цей день закінчувався або смертю в Колізеї, або продажем у рабство.
Образ тріумфальної ходи Павло використовує для того, щоб показати на що схоже служіння апостолів. Цей уривок виділяється особливою різкістю. Він служить чудовим прикладом для того, щоб зрозуміти усю незначність для Павла риторичних прийомів. Апостол відразу вказує на коріння проблеми: суперництво і ворожнеча в коринтській общині, викликані претензіями деяких учителів і проповідників на володіння «мудрістю» і майстерністю, які роблять їх «ситими», «багатими» або навіть «царюючими». Ряд філософів того часу робили заяви, дуже схожі з наведеними. Дуже ймовірно, що коринтські християни припускали, що їх християнська віра, підкріплена знаннями і мистецтвом промови, забезпечувала для них становище, яке ніхто не в змозі поколивати.
Проте Павло серйозно має намір поставити такий умонастрій під сумнів. Те, що він говорить про Аполлоса, служить для ілюстрації його тверджень; сам Павло і Аполлос (а також і Кифа в даному випадку) не ворогували один з одним. Проблема стосується факту протистояння між різними угрупуваннями усередині общини самого Коринта. Павло, описуючи свої стосунки з Аполлосом, хоче, щоб його адресати замислилися над тим, що відбувається в них.
Це означає, що вони повинні звести воєдино ряд біблійних тем, на які Павло міркував трохи вище, і зрозуміти, що всі вони обкреслюють жорсткі межі для людської самосвідомості. «Я погублю мудрість премудрих» (1:19, цитата з Ісаї). «Хто хвалиться, нехай хвалиться Господом» (1:31, цитата з Єремії). «Він ловить премудрих у хитрощах їхніх» (3:19, цитата з Книги Йова)… і багато інших. Корисно проглянути всі ці цитати і спробувати зрозуміти їх спільну спрямованість, Павло як би вказує коринтянам на всі ці тексти, щоб сказати: Священне Писання забороняє вам бути «самовдоволеними». (Слово, яке перекладається як «самовдоволений», – центральне в цьому посланні.)
Найсильнішим аргументом проти вихваляння, яке мало місце в коринтській общині, є твердження про те, що всякий дар, талант або уміння, які ми маємо, дані нам Богом. Ви можете пишатися своїми красивими карими очима або здатністю писати лівою рукою, але коринтяни йдуть навіть далі за це, вихваляючись навіть своїми даруваннями. Вони вважали, що вже «ситі», наївшись вдосталь духовною їжею, якої було в них нібито удосталь. Вони уявляли, уподібнюючись у цьому деяким філософам, що вони багачі і царі – і вони тільки чекали від інших визнання цього факту. Павло зводить нанівець такі претензії – за допомогою сарказму: «Я хочу бачити вас на троні – тоді і я зможу розділити його з вами».
Насправді ситуація в коринтській общині зовсім протилежна до тієї, яка була щойно описана. Близький ним апостол, той, хто привів їх до віри і, передусім, відкрив їм знання про Ісуса і Його смерть і воскресіння, не схожий ні на царя, ні на звитяжного полководця, що їде колісницею на чолі тріумфальної процесії. Навпаки, він – серед полонених. Він, увесь забруднений, принижений, зв’язаний, ледь йде в самому кінці процесії. Це зображення християнського служіння, що розбиває всі ілюзії і просто шокує. Але Павло з усією силою наполягає на такому сприйнятті, особливо в двох Посланнях до Коринтян, де таке зображення було просто необхідно запропонувати читачам.
Він протиставляє свою власну ситуацію тій, в якій знаходилися коринтяни. Його мова переповнена сарказмом, коли він каже до них: ми – нерозумні, а ви – мудрі; ми – слабкі, а ви сильні; ви стали знаменитими, а ми – звичайні нікчеми! Те, що Павло каже про себе, описуючи різні знегоди, яким він піддається на дорогах Середземномор’я, – небезпеки шляху, тюремні ув’язнення, кепкування і знущання – переслідуючи мету вразити читачів, що перебувають у стані повного добросердя і самовдоволення. І основний момент тут, як і в 1:18-2:5, зрозумілий: чи є ми чи ні послідовниками Христа розіпнутого?
Нам потрібно особливо відмітити те, як благовістя про хрест, згадане у в. 12 і 13, переосмислюється в цьому уривку в поняттях, що стосуються того, що означає бути проповідником цієї Благої звістки. Філософи того часу часто неприкрито виражали своє презирство або байдужість до натовпу. Якщо, приміром, якийсь кінічний філософ бував кимсь ображений, він спокійно міг відповісти на це такою ж образою, особливо якщо той, кого образили, був багатий або знаменитий. Якщо образі або приниженню піддавався стоїк, він міг просто спробувати встати вище за образу, вважаючи, що розгляд цієї справи нижчий за його гідність. Традиція мучеництва, що навіть існувала в рамках юдаїзму, припускала, якщо ти зазнав тортур або гоніння, ти міг або мав пригрозити своїм гонителям Божою карою, яка стане помстою для них за твої муки і скорботу (див., наприклад, 2Мак. 7).
Але Павло пропонував інший шлях. Коли люди ображали його, він відповідав їм благословенням; коли його гнали, він терпляче це зносив; коли люди зводили на нього наклеп, він спокійно і доброзичливо відповідав на всі нападки. Але хто з людей міг стати людиною таких якостей? Тільки той, хто твердо вірив, що Божа мудрість відкрилася в понівеченому тілі Його улюбленого Сина. Коли Павло привселюдно проголошував, що він та інші апостоли подібні до об’їдків і сміття, що залишилися після їжі, які тільки і залишилося, щоб викинути на смітник, то ми навряд чи помилимося, якщо почуємо в цій заяві відгомін події, що сталася кілька років тому, коли їх Учитель був побитий до напівсмерті в приміщенні для тортур у Пилатовій резиденції, а потім виведений з міста і убитий. І якщо Павло був вимушений звернути увагу коринтських християн на це, то що б він сказав західним християнам, які сьогодні живуть у надмірному комфорті?