«Говорю ж неодруженим і вдовам: добре їм, як вони позостануться так, як і я. Коли ж не втримаються, нехай одружуються, бо краще женитися, ніж розпалятися. А тим, що побрались, наказую не я, а Господь: Нехай не розлучається дружина з своїм чоловіком! А коли ж і розлучиться, хай зостається незаміжня, або з чоловіком своїм хай помириться, і не відпускати чоловікові дружини! Іншим же я говорю, не Господь: коли який брат має дружину невіруючу, і згідна вона жити з ним, нехай він не лишає її. І жінка, як має чоловіка невіруючого, а той згоден жити з нею, нехай не лишає його. Чоловік бо невіруючий освячується в дружині, а дружина невіруюча освячується в чоловікові. А інакше нечисті були б ваші діти, тепер же святі. А як хоче невіруючий розлучитися, хай розлучиться, не неволиться брат чи сестра в такім разі, бо покликав нас Бог до миру. Звідки знаєш ти, дружино, чи не спасеш чоловіка? Або звідки знаєш, чоловіче, чи не спасеш дружини?»
Епідемія розлучень охопила в останні десятиліття західний світ. У період моєї молодості я не був знайомий ні з ким на моїй вулиці, у моїй школі і де б то не було ще, хто зважився б на розлучення. Випадки розлучень, про які я чув від сторонніх людей, були украй рідкісні і сприймалися як справжня трагедія, як щось схоже із самогубством. За останні сорок років усе кардинально змінилося, і тепер, напевно, вже майже не знайдеш вулиці, сім’ї, школи і навіть церкви, де не було б дорослих або дітей, які б не пройшли через досвід розпаду сім’ї; і що особливо прикро, з цим доводиться стикатися дуже часто. Ті країни, в яких ще в попередньому поколінні розлучення було просто не мислимим (головним чином, це країни з переважаючим числом жителів, що сповідують католицтво), статистика розлучень росте нестримно з кожним днем.
Світ, в якому жили люди, навернені Павлом у християнство, був дуже сильно схожий на нинішній західний світ; у будь-якому випадку, набагато сильніше, ніж на Захід середини XX століття. Особливо у вищих верствах суспільства розлучення і вторинні шлюби були рідкісні; і там існував дуже жорсткий соціальний тиск, часто навіть на рівні законодавства, що чинився на розлучених або вдівців, особливо жінок, що примушувало їх якнайшвидше одружуватися. Ми не повинні дозволяти собі думати, що кінець XX століття був часом безпрецедентним відносно проблеми розлучень і що Павло нібито жив у світі, дуже схожому на світ наших батьків і батьків наших батьків! Просто те суспільство відрізнялося від нашого, у тому числі і у сфері звичаїв і законів. У зв’язку з умовами життя, що швидко змінюються, з одного боку, і величезними змінами, які принесла християнська Блага звістка, з другого, члени Коринтської церкви мали бути приведені в замішання рядом труднощів і проблем етичного характеру, які тільки ще більше заплуталися через заяви деяких членів общини, які вважали, що сексуальні стосунки, навіть у шлюбі, позбавляють християнина або християнку духовних переваг, які дає утримання від сексу. Мені видається це просто якимсь мінним полем, через яке Павлу доводиться дуже обережно прокладати шлях у цьому фрагменті. Наприкінці наших роздумів над ним, коли ми побачимо, як Павло проведе це розмінування дороги, ми дізнаємося одну чудову річ, яка допоможе нам самим стати саперами на мінних полях нашого сьогоднішнього життя.
Павло розділяє свої пояснення на три частини: одна містить звернення, адресоване людям, які колись перебували в шлюбі, але зараз залишилися одні (в. 8 і 9), друга призначена для тих, хто зараз живе сімейним життям (в. 10 і 11), і третя – найбільш просторова – частина містить настанови людям, яким доводиться жити разом з невіруючим чоловіком або дружиною (в. 12-16).
Перша з частин містить у собі проблеми, близькі Павлу через його безшлюбний спосіб життя, про що було, ймовірно, відомо коринтянам. Павло виявляється тут між двох вогнів: з одного боку, між вимогами одружуватися, обов’язково висуненими соціумом, а з другого, – наполегливими закликами деяких «духовних» учителів, що наполягали на необхідності безшлюбного способу життя. Що стосується самого Павла, то він бажав би, щоб його адресати з тих, хто не перебуває в шлюбі, були вільні від необхідності одружуватися знову і знову; він хотів донести до них думку про те, що найкращим для них було б робити вибір – одружуватися чи ні – самим, без якогось тиску з боку суспільства, що оточує їх. Такий підхід мав явно підривний характер для світу, в якому жив Павло. Але він хотів, щоб, навпаки, це йшло на користь його підопічним і в жодному разі не викликало в них почуття сорому перед тими, хто вимагав стриманості. Він хотів показати для них, що пристрасті в них ще занадто сильні і все ще залишається небезпека піддатися спокусі розпусного способу життя, якщо не запобігти цьому одруженням.
У цьому саме і полягає сенс в. 9. Колишні англомовні переклади («краще женитися, ніж розпалятися») часто використовувалися, щоб представити це висловлювання як «горіти в пеклі унаслідок розпусного способу життя», проте навряд чи тут йде мова про це. Набагато ймовірніше, що Павло мав на увазі «розпалятися у вогні пристрасті і не мати законних засобів для того, щоб впоратися з цим».
Стосовно усього цього він не дає чітких приписів, а вказує напрям для міркувань і пропонує пораду. Коли мова заходить про розлучення, Павло висловлюється більш ніж однозначно, посилаючись при цьому (що, до речі, не зовсім властиве йому) на відповідну заповідь самого Ісуса, яка наводиться в Мр. 10:9 і паралельних уривках. Розлучення не схвалювалося Богом раніше і не буде схвалене Ним ніколи. Вже те, що Бог створив і чоловіка, і жінку за Своїм образом (Бут. 1:26-28), саме відкриває нам щось про те, що в їх єдності і зв’язку відбивається образ Божий на землі, а в спільному поклонінні Богові він розкривається повною мірою. Усе, що спотворює цей образ, є ознакою неповаги до Бога і (як це прекрасно знають усі, хто розлучився) вносить елемент руйнування в людські відносини. Павло, звичайно, не вдається до обговорення проблем, які виникають у рамках сімейного життя. Але можна бути упевненими, що якби в нього було більше часу і місця, він напевно б сказав подружнім парам, що до розлучення можуть привести наступні речі: гнів, злість, образливість, неповага, довгі розставання, байдужість, – усе це може заглушити подружню любов вже на самому початку.
Проте в поле зору потрапляють і виключення, на кшталт: якщо жінка розлучилася зі своїм чоловіком, то повинна або залишатися надалі незаміжньою (що, як ми бачили, є дуже нестандартним для того часу), або знову повернутися до нього. Це положення, у свою чергу, дає привід для ще ширшої дискусії з питання: чи допускається розлучення у випадку, якщо одна із сторін у шлюбі не відноситься до церкви? Дуже часто бувало в житті ранньої церкви, що чоловік або дружина ставали християнами, почувши і повіривши в Благу звістку, а їх друга половина залишалася байдужою до цього благовістя. Павло наполягає у в. 39, а також у 2Кор. 6:14, що християнам потрібно одружуватися тільки з християнами.) Деякі учені висловлюють думку, що навернення одного з подружжя через другого було ледь не основним шляхом поширення християнства в Античності; проте багато християн могли і не бачити ніякої можливості якось вплинути на своє подружжя. Отримавши можливість вирватися з язичницького світу, в якому поклонялися старим похмурим богам і богиням і в якому процвітали різного роду дивні і часом бузувірські практики, такий християнин або християнка могли всією своєю істотою пережити це як приголомшливий досвід переходу з пітьми до світла. Як у такому становищі і при такій свідомості могли вони залишатися жити з тими, хто абсолютно не хотів відвертатися від пітьми?
Відповіддю Павла на це є чудовий приклад того, як християнська Блага звістка перевертала всі колишні негативні приписи про чистоту з ніг на голову. Так само, як і у випадку із зціленнями Ісуса, при яких Він торкався до прокажених і до людей, що вважалися нечистими з інших причин, і замість того, щоб заразитися від них, сам передавав їм цілющу силу і залучав їх до нового життя дарованого Богом, так і Павло вірив, що святість може проявляти себе з набагато більшою силою, ніж нечистота. Християнам зовсім необов’язково, щоб зберігати чистоту, розривати існуючі стосунки (у шлюбі). Невіруючий чоловік або дружина можуть постійно опинятися під впливом Божої любові, явленої в Христі, завдяки її дії через віруючого чоловіка або дружину. (Це, звичайно, ідеал, і насправді все набагато складніше, що Павло і враховував.) Чоловік або дружина-християнка тому не повинні в жодному разі ініціювати або провокувати розрив, оскільки завжди залишається можливість того, що за допомогою Божої благодаті невіруюча половина буде навернена в християнство.
Маючи на увазі це, Павло каже, що навіть завдяки одному з батьків-християн діти стають «святими» і ніяк не залишаються «нечистими». Мабуть, це означає, що діти, перебуваючи під впливом хоч би одного з батьків – члена церкви, знаходяться у сфері божественної любові і у владі Благої звістки. Проте це зовсім не означає, що вони автоматично стають християнами. Цей вірш нічого не говорить про хрищення дітей, хоча часткове виправдання для такої практики є присутнім тут імпліцитно.
Якщо все ж чоловік або дружина, що не належать до церкви, побажали би розлучитися (що цілком могло траплятися і не раз; не кожен, упевнений, виявляв палке бажання приєднатися до більш ніж дивного нового руху), християнин не повинен цьому перешкоджати. У цьому пункті Павло відчував необхідність і крайню важливість дещо модифікувати Ісусове вчення. Але зробив він це не з тієї причини, що Ісусові слова сприймалися ним як одна з думок, але тому, що пристосовував ці слова до абсолютно нової ситуації. Ми, що живемо в абсолютно інших умовах і стикаємося з новими ситуаціями, які Павло навряд чи міг собі навіть уявити, потребуємо того, щоб набути мудрості, упокорювання і вірності, необхідні для того, щоб застосовувати їх вчення в наші дні. І нам, звичайно ж, потрібно ті ж душевні якості, коли ми роздумуємо про те, яким має бути церковний шлюб у рамках культури, що знаходиться не в ладах з благовістям.