«Так само ж один чоловік, як відходив, покликав своїх рабів і передав їм добро своє. І одному він дав п’ять талантів, а другому два, а тому один, кожному за спроможністю його. І відійшов. А той, що взяв п’ять талантів, негайно пішов і орудував ними, і набув він п’ять інших талантів. Так само ж і той, що взяв два і він ще два інших набув. А той, що одного взяв, пішов та й закопав його в землю, і сховав срібло пана свого. По довгому ж часі вернувся пан тих рабів, та й від них зажадав обрахунку. І прийшов той, що взяв п’ять талантів, приніс іще п’ять талантів і сказав: Пане мій, п’ять талантів мені передав ти, ось я здобув інші п’ять талантів. Сказав же йому його пан: Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе, увійди до радощів пана свого! Підійшов же й той, що взяв два таланти, і сказав: Два таланти мені передав ти, ось іще два таланти здобув я. казав йому пан його: Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе, увійди до радощів пана свого! Підійшов же і той, що одного таланта взяв, і сказав: Я знав тебе, пане, що тверда ти людина, ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. І я побоявся, пішов і таланта твого сховав у землю. Ото маєш своє… І відповів його пан і сказав йому: Рабе лукавий і лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав? Тож тобі було треба віддати гроші мої грошомінам, і, вернувшись, я взяв би з прибутком своє. Візьміть же від нього таланта, і віддайте тому, що десять талантів він має. Бо кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має. А раба непотрібного вкиньте до зовнішньої темряви, буде плач там і скрегіт зубів!»
Коли я писав цей текст, по всій країні проходили іспити, які складали і діти з моєї великої сім’ї. Іспити для молодших школярів не особливо важкі: вони призначені для того, щоб і учителі, і учні зрозуміли, що було засвоєне, а що забуте, і саме з цього доведеться почати роботу наступного року. Але для випускників школи іспити є поворотним моментом у житті, їх результати можуть визначити їх подальшу долю – чи будуть вони вчитися далі чи працювати, де і як житимуть.
Завжди є небезпека, що люди сприйматимуть християнство як божественну екзаменаційну систему. Можна подумати, що Бог дав нам чітку програму поведінки і одного разу прийде, щоб провести вирішальний іспит, заготовивши для відмінників щось прекрасне, а для двієчників – щось жахливе. На перший погляд, притча, наведена в цьому уривку, має тільки посилити це враження.
Але, звичайно ж, ми повинні протестувати проти такого погляду на Євангеліє і Бога. Ісус каже, що Він прийшов призвати не праведників, а грішників, знайти і врятувати тих, що заблукали. Ісус стверджує, що митники і грішники, які провалили усі іспити юдаїзму, увійдуть до Царства Небесного попереду книжників і фарисеїв. І цілий розділ в Євангелії від Матвія (23-й) присвячений Ісусовим викриттям самовпевнених лідерів єврейського народу.
Отже, про що ж ця притча?
Зазвичай вважається, що так Ісус готує Своїх учнів до довгого періоду Його відсутності, коли їм треба буде виконувати Його доручення; коли Він повернеться, то судитиме їх за тим, наскільки вони впоралися. І це знову зводиться до розуміння християнства як «екзаменаційної системи».
В дні Ісуса історія про рабів і їх пана (який від’їжджає, давши їм завдання), поза сумнівом, повинна була розглядатися як розповідь про стосунки Бога і Ізраїлю. Мабуть, євангеліст Лука хоче, щоб саме так ми розуміли його версію тієї ж історії (Лк. 19:11-27). Якщо навіть у Нагорній проповіді можна бачити передусім виклик Ісуса Ізраїлю Його часу, то, можливо, нам слід сприймати цю притчу так самому.
При такому тлумаченні притча добре поєднується з 23-м розділом, в якому Ісус звинувачує книжників і фарисеїв. Можна припустити, що в притчі їх представляє лукавий раб, що заховав гроші («талант») свого пана. Талант був тоді грошовою одиницею, приблизно рівній платі працівникові за 15 днів його праці. Наше сьогоднішнє слово «талант», що означає дарування або майстерність людини, походить від цього таланту з євангельської притчі.
В якому сенсі книжники і фарисеї отримали в дар свій талант? Їм був даний Закон Мойсеїв, Храм і почуття присутності Божої серед них. Їм були дані дивовижні обіцянки, що Бог благословить не лише Ізраїль, але і весь світ через Ізраїль. А вони закопали цей свій талант у землю, вважаючи за краще бути не світлом світу, а приберегти світло для себе (5:14-16). Вони були негідними рабами, а тепер їх пан нарешті повертається і збирається призвати їх до відповіді. Прийдешнє руйнування Єрусалиму і Храму має бути сприйняте як покарання слуги, що не виконав веління свого пана.
Але про кого ж говориться в притчі як про двох рабів, які залишилися гідні довіри свого пана? Здається, це ті люди, які у відповідь на Ісусів заклик настільки поширюють блага даровані Ізраїлю, що вони стають вже чимось новим. Це слуги Царства Божого, яке подібно до гірчичного зерна, з якого виростає велике дерево (13:31,32). Такі люди – знак того, що це дерево вже починає цвісти. І коли Ісус прийшов в Єрусалим, щоб прискорити останнє зіткнення між Царством Божим і Його ворогами, віддані Христу учні уподібнюються рабам, які правильно вчинили з грошима, довіреними їм.
Це означає, що «остаточний іспит» у будь-якому випадку треба розглядати в ширшому контексті. Так, Бог дійсно з нетерпінням чекає, коли ж люди почнуть мудро використовувати блага даровані Ним. Так, Ісус Христос прийшов як Еммануїл, щоб знайти серед Свого обраного народу тих людей, які з користю використовували щедрі Божі дари. І ми можемо з упевненістю повторити, що Бог і надалі через Ісуса відсіватиме і зважуватиме усе, що християни роблять впродовж свого життя (див. 1Кор. 3:10-15, 2Кор. 5:10). Усе це дуже важливо і не має бути упущене.
Але ми повинні також завжди пам’ятати про те, що подібні притчі не дають повного уявлення про Творця світу – Бога, Якій послав нам Ісуса на знак Своєї любові. А остання притча була розказана перед самим апогеєм усієї цієї історії, коли Син Людський віддасть «душу Свою… на викуп за багатьох» (20:28). Жахаючись тому, що деякі люди, за словами Ісуса, будуть кинуті в пітьму, де буде «плач і скрегіт зубів», ми завжди повинні пам’ятати, що Він сам був на шляху до такої пітьми, де навіть Він відчує Себе покинутим Богом (27:45-46).