«Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується. Бо ми знаємо частинно, і пророкуємо частинно; коли ж досконале настане, тоді зупиниться те, що частинне. Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумів, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче. Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я. А тепер залишаються віра, надія, любов, оці три. А найбільша між ними любов!»
Коли Вольфганг Амадей Моцарт був ще юнаком і жив зі своїм батьком Леопольдом (до речі, теж прекрасним музикантом) у Відні, то, кажуть, відкидав з ним час від часу один забавний жарт. Молодий Вольфганг частенько досить пізно після бурхливих дружніх вечірок повертався додому; батько його на той час вже лягав спати. Вольфганг відкривав піаніно і починав грати, просто по черзі перебираючи всі клавіші клавіатури; піаніно під його пальцями звучало то тихіше, то голосніше… потім, не дійшовши до кінця клавіатури, він раптом припиняв грати на одній з передостанніх клавіш і вирушав спати.
Старий Леопольд у цей час, як розповідається в історії, починав, прямо не прокидаючись, ворочатися в ліжку, коли чув крізь сон, що не всі ноти були дограні до кінця. Така ситуація створювала для людини, яка мала дуже сильне відчуття музичної гармонії, такий внутрішній дискомфорт, що це нестерпно було переносити. Тому йому нічого не залишалося робити, як, розігнавши дрімоту, піднятися з ліжка, – спуститися вниз до інструменту і дограти декілька нот, що не дограли.
Немає сумніву, що він мав можливість помститися за себе своєму синові, що понад міру розпустувався, але це вже інша історія. Що нас більше цікавить зараз, так це те, як Павло говорить про заклик любові, який є закликом самого життя, – як незавершений музичний твір, фінал якого ще далеко не зіграний, і це спрямовує наші погляди до божественного прийдешнього. Музика любові, яка одного разу досягне свого кульмінаційного завершення, таким чином, не є те, що ми зобов’язані грати. Її виконання – це велика честь для нас.
Давайте на хвилину, перш ніж продовжити, зупинимося і поглянемо уважніше на відмінність, яка є між обов’язком і привілеєм. Не секрет, що занадто часто християнське життя відносно його моральних вимог уявляють як певний набір обов’язків: отаке нудне і украй виснажливе заняття, що має на меті відповідати відстороненому і навряд чи досяжному зразку. Але Павло розглядає усе життя в цілому через призму божественного прийдешнього – прийдешнього, що розцвіло вже в сьогоденні в особі Ісуса з Назарету, і передусім у Його воскресінні, завдяки якому стало явним, що Він – Божий Месія, Істинний Володар світу. У цьому прийдешньому Павло бачить світ, повний радості, веселощів і особливо любові. Таким чином, у сьогоденні є тільки три речі, які вказують на це прийдешнє (в. 13): віра, яка поглядає на Бога, Який відкрив Себе через Ісуса і довіряє Йому в усьому; надія, яка спрямована до Бога і до того, що Він збирається зробити в майбутньому, але що в той же час вже стало частково явним завдяки воскресінню Ісуса; і любов, завдяки якій буде остаточно пізнано те, що вже частково ми можемо знати зараз, і осягнуте те, що вже частково збагненне і осягнуте (див. 8.3, і, напр., Гал. 2:19-20 і 4:9).
Але чому любов називається Павлом найбільшої з них? Бо, як співається в одному церковному співі: Віра перетвориться на ведення, Надія перейде в радість, Любов же на небі сяятиме ще сильніше – або в Царстві Божому, яке буде встановлене на землі, як і на небі (як сказав би Павло услід за Ісусом). Проте центральний момент, думаю, тут зрозумілий. Любов – це спосіб існування в новому світі, з яким, по дії благодаті, ми пов’язані. І нам необхідно навчитися йому вже тут і зараз. Це граматика мови, якою ми говоритимемо там. Чим більше ми досягнемо у вивченні цієї граматики тут, тим більше підготовленими ми вступимо туди.
Павло протиставляє ці непорушні істини тому, що служило для коринтян предметом гордості і самовдоволення. Пророцтва? Але вони вже будуть ні до чого в майбутньому світі. Говоріння мовами? Але чи знадобиться це в тому світі, де всі розумітимуть один одного майже без слів? Особливе знання? Але ми дізнаємося там усе, що нам буде потрібно, і усе, що ми будемо здатні дізнатися. Усі ці здібності відносяться до тієї сфери, у рамках якої ми існуємо зараз. Любов – це Божа річка, яка, своїми потоками спрямовуючись у майбутнє, протікає по країні, де не живе гордість; немає боротьби за переважання, немає розбратів у середовищі народу Божого. Ми запрошені увійти до цієї річки тут і зараз та дозволити її течії нести нас.
Павло дуже хоче, щоб коринтяни, окрім усього іншого, навчилися мислити поняттями божественного прийдешнього в його відношенні до сьогодення. Такий спосіб мислення частково схожий з юдейським, на відміну від язичницького способу мислити, що постійно їх привертав. Перший з названих способів також підводить їх впритул до того, щоб поставити воскресіння Ісуса в центр їх розуміння світу, часу, історії і самих себе. От чому розділ 15, зміст якого вже частково мається на увазі в цьому моменті, явить собою кульмінацію усього послання. Тут же Павло, підводячи до завершення свою невелику поетичну частину, використовує три образи, що свідчать про перехід, що вже почався, від сьогодення до майбутнього, про перехід, який показує величезну важливість того, щоб любов стала центром їх життя тут і зараз.
Перший образ описує дитину, яка з часом стає дорослою. «Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумів, як дитина». Говоріння мовами, пророцтва, слова мудрості і знання – усе це дитячі ігри, каже Павло. Покажіть мені щось більш належне дорослим людям: реальну духовність, внутрішню зрілість. Засвідчіть мені таку гуманність, яка залишиться назавжди, вдосконалена і звільнена від усього чужого їй, у новому Божому світі. Інакше кажучи, покажіть мені любов – любов такою, як вона описана тут, любов, яка є вищою формою знання і людського існування, якого тільки можна досягти і в цьому світі, і в прийдешньому.
Другий образ використаний у фрагменті, – дзеркало. Дзеркала робилися у великих кількостях у Коринті, але те, на що звертає увагу читачів Павло, дуже схоже з тим, що каже багато древніх авторів. Коли ви дивитеся в дзеркало, то все, що є правим, там відбивається як ліве. Ви ніколи не можете бачити все, як воно є насправді. Саме на це, каже Павло, і схожий нинішній вік. Ви в змозі зрозуміти дещо в Божому плані, наприклад зрозуміти частково сенс, що відбувається навколо нас або які цілі має Бог відносно створених Ним людей. Але у світі, який прийде на зміну нинішньому, усе стане ясним і очевидним. Вираз «обличчям в обличчя» міг послужити для того, щоб висловити думку, що в божественному майбутньому «ми більше не дивитимемося в дзеркала»; також це могло бути нагадуванням його читачам про те, що, як каже Іван у своєму Першому Посланні, коли Ісус з’явиться, ми станемо схожими на Нього, «бо будемо бачити Його, як Він є» (1Ін. 3:2).
Усе це підводить нас до того, щоб зрозуміти і третій образ, який Павло застосовує, щоб наочно проілюструвати свої думки. У в. 9 і 10 вказується на різницю, яка існує між частковим пізнанням і цілісним досягненням. «Тепер розумію частинно»; така річ, як істинне християнське знання, існує в сьогоденні, хоча одночасно є небезпека, що це «знання» може породити «гордовитість» (8:2). Але в майбутньому – у новому Божому світі, у світі, народження якого чекають християни, проблиски якого засіяли у воскресінні Ісуса – «потім пізнаю, як і пізнаний я». У нинішній момент значуще не ваше знання Бога, але, як вже говорилося в 8:2-3, знання Бога про вас; проте і ваше знання досягне досконалості в майбутньому віці.
Мислити в згоді з планами Божими – от що намагається вселити для них Павло. Якщо ви так робитимете, то ви не лише зрозумієте всю важливість любові, але і знайдете сили впоратися з багато чим: здолати поділення на супротивні один одному угрупування; перемогти спокуси, що криються у вічних розшаруваннях за соціальною ознакою на вечерях Господніх, і самовдоволення, що народжується від володіння духовними дарами. Крім того, ви станете здатними побачити духовні дари в їх істинному світлі. Зрозумієте, що вони допомагають творенню церкви в нинішньому віці і наскільки важливо навчитися користуватися ними правильно. Детальному обговоренню цього і присвячений наступний розділ. Але любов, ця доки не дограна гамма, – є те, що не перестане, і те, що буде завжди в новому Божому світі. Одного разу сам Син спуститься вниз і дограє не догране.