«Ось тому, хто говорить чужою мовою, нехай молиться, щоб умів виясняти. Бо коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду! Ну, то що ж? Буду молитися духом, і буду молитися й розумом, співатиму духом, і співатиму й розумом. Бо коли благословлятимеш духом, то як той, що займає місце простої людини, промовить амінь на подяку твою? Не знає бо він, що ти кажеш. Ти дякуєш добре, але не будується інший. Дякую Богові моєму, розмовляю я мовами більше всіх вас. Але в Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!»
Коли ви дивитеся на іншу людину, що ви бачите? Я не маю на увазі, які його або її соціальний статус, колір шкіри, зріст та інше; я маю на увазі, як ви сприймаєте і що думаєте про того, хто він (вона) є? Чи можете ви розглядати його (іі) як повноцінну і неповторну особу?
Деякі сучасні традиції, загалом як і подібні до них древні, надають особливо важливе значення тілу самому по собі. Образи топ-моделей і кінозірок, різного роду дієти і програми, спрямовані на схуднення, – через усе це сучасний, головним чином західний, світ нав’язує людям стереотип, що найважливіша річ у житті – це форма і стан вашого тіла.
Деякі інші традиції, як нові, так і древні, зосереджені на розумових здібностях. Освіта дуже часто в історії розглядалася як шлях розвитку і тренування інтелекту, а заповнення інтелекту як можна більшою кількістю інформації і корисних відомостей було однією з найголовніших цілей учбового процесу. Деякі люди, в яких з якихось причин з їх освітою був пов’язаний не дуже вдалий досвід, виступали, іноді досить рішуче, проти вказаного підходу, проте розуміння інтелекту як основної складової людської особистості залишається досі дуже поширеним.
Ряд інших традицій сконцентровує свою увагу на важливості почуттів, емоцій, що сприймаються як головний прояв людського життя і засіб пізнання як внутрішнього та зовнішнього світу. У концепціях, пов’язаних з такими поглядами, є присутнім прагнення зменшити значення розумових здібностей на користь різного типу натхнень та інтуїції, які породжують піднесені стани і переживання, приносять радість і задоволення та абсолютно не потребують рефлексії і оцінки з боку розуму. Дуже часто люди, коли вони хочуть описати подібний досвід, говорять про «серце», при цьому чітко усвідомлюючи, що фізичне серце, один з головних органів з підтримки життєдіяльності людини, не є дійсним місцем локалізації емоцій і почуттів, хоча майже завжди саме фізичне серце починає битися більш прискорено, відчувати тепло або натхнення під дією сильних емоцій.
Але яке місце серед усього цього в людині займає «дух»? Це одна з найстаріших загадок у Павла: чому в одних випадках він, кажучи про дух, має на увазі глибини людської самосвідомості, на які тільки здатна людина; а в інших випадках він має на увазі Божий Дух, Дух Святий. Ми вже бачили подібне в розділі 2, де був присутнім цілком явний привід для вказаного нерозуміння. Коли Бог виливає Свій Святий Дух на тих чи інших людей, їх знання Бога завдяки присутності Духа переживається ними так, що вони з повною упевненістю можуть назвати Святого Духа своїм власним «духом».
Проблема, яка виникає, коли ми стикаємося з таким поглядом на людину, полягає в тому, що ми занадто звикли до думки про можливість розкладання людської істоти на складові елементи або частини, які легко можна співвідносити і порівнювати одну з одною. Наприклад, коли сьогодні в західному світі заходять розмови про «дух» або «духовність», під тиском культурних стереотипів ми ніяк інакше не можемо мислити про це, ніж як про «не матеріальне», «не тілесне». Такі установки власне і збивають нас з пантелику, коли ми читаємо Павла. Частково проблема, яка існувала в Коринті, полягала в тому, що християни були упевнені в можливості розділити, розколоти людську природу, створену Богом, на різні частини та елементи, і розвивати кожну з них поза зв’язком з усіма іншими. Зокрема, існувала небезпека, що ті, хто мав дар говоріння мовами, повністю відкинуть необхідність застосовувати розумові здібності для потреб церковного богослужіння.
Звичайно (що можна виявляти часто-густо), одночасно існує і прямо протилежна небезпека. Завжди знаходяться люди, які, боячись або соромлячись емоційних проявів як у себе, так і в інших, вважають за краще бути стриманими у вираженні свого досвіду і міркують на богословські теми і виражають свою хвалу Богові з таким відстороненням і в такій манері, неначе вони для дотримання пристойності вимушені схвалити явлену на їх суд картину або похвалити першокласне вино. Це також є проблемою, яку треба вирішувати. Але питання, що розбирається тут Павлом, стосується тих, чий надмірний ентузіазм, пов’язаний з говорінням мовами, спонукав їх абсолютно відкинути якісь міркування та інтелектуальний дискурс у рамках богослужебних зібрань. І це не просто викликало певні незручності; така поведінка вступала в пряме протиріччя із справжнім розумінням того, що є людина.
Павло, глибоко вкорінений в юдейському світогляді, розглядав людину як багатогранну, наділену величезним багатством здібностей і дарувань, але цілісну за своєю природою істоту. «Тіло», «розум», «серце», «душа» і «дух» не були для нього поняттями, якими він намагався описати різні складові елементи людської особистості, у принципі незалежні один від одного. Це були слова, що використовувалися для опису цілісної людської істоти просто під різним ракурсом. Наприклад, коли він говорить про «дух», то вказує на цілісну людську особистість на її максимальній глибині самосвідомості, яка тисячами різних зв’язків пов’язана з розумом, серцем і тілом. І слово «розум» використовується для опису не окремої особової функції, а усієї людини як думаючої істоти, що також пов’язана з усім, що вона робить і що вона є в цілому.
Павло часто дає християнам пораду, щоб вони оновлювали свої розуми під впливом Божого Духа, що складає один з головних принципів учнівства, способу життя в новому Божому світі. Він хоче, щоб вони більше роздумували і набували – більшого знання як про те, хто вони є, так і те, які Божі плани відносно того, що їм робити і до чого прагнути (див., наприклад, Рим. 12:1-2). У цьому ж місці послання він додає цей принцип до церковного богослужіння.
Павло не ставить перед собою мету – просто призвати їх до активного використання розуму, щоб з його допомогою присікти бездумні пориви і поведінку деяких членів общини і в результаті узяти під певний контроль прояв різних духовних дарів. Це не так вже і просто, хоча і треба, – дати зрозуміти тим, хто в несамовитості лепече щось незрозумілими нікому мовах, що вони своїми діями виражають зневагу до тих, хто не має цього дару або, можливо, знаходиться на дуже ранньому етапі духовного становлення і не має можливості зрозуміти те, що все відбувається (ймовірно, саме на це звертається увага у в. 16). Це, можливо, і важливо, але може породжувати ще більші проблеми.
Головне, до чого Павло тут прагне, так це, щоб його читачі захотіли стати повноцінними людськими особистостями, отримуючи радість від використання різних можливостей створеної Богом за Його власним образом людської природи. Одним з непорушних законів духовного життя є те, щоб ви погоджували своє життя з тим, що відкривається вам на богослужінні; і якщо ви поклоняєтеся на церковних зібраннях істинному Богові, Творцеві усього, за образом Якого ви створені, ви повинні зростати в мудрості, розкриваючи різні сторони своєї особи, не дозволяючи жодній із сторін своїм переважанням над іншими вносити диспропорцію, вважаючи, що Бог нібито зацікавлений тільки вашим «духовним» розвитком, під яким (що потрібно ще раз зауважити) мається на увазі найчастіше щось не лише не тілесне, але і безрозсудне. Звичайно, зрозуміло, що комусь з нас, хто живе у світі, де надмірно звеличується тіло і все тілесне або все, що відноситься до сфери інтелекту, може здатися необхідним підтримувати рівновагу у своєму християнському житті якось інакше, ніж це радить Павло. Але принцип залишається незмінним: особливо під час церковного богослужіння необхідно прагнути до повної єдності розуму, духу і тіла. Християнське богослужіння повинне сприяти розкриттю людської особистості в усій її цілісності, і всі її здібності і дарування повинні брати участь у прославлянні Бога.