«Отож, бувши відважні постійно, та знаючи, що, мавши дім у тілі, ми не перебуваємо в домі Господньому, бо ходимо вірою, а не видінням, ми ж відважні, і бажаємо краще покинути дім тіла й мати дім у Господа. Тому ми й пильнуємо, чи зостаємося в домі тіла, чи виходимо з дому, бути Йому любими. Бо мусимо всі ми з’явитися перед судовим престолом Христовим, щоб кожен прийняв згідно з тим, що в тілі робив він, чи добре, чи лихе.»
Перше, що ми побачили з показаного нам під час екскурсії по Коринту, було суддівське місце. Коли ви піднімаєтеся дорогою, якою, дуже ймовірно, ходив і Павло, дуже скоро ви опиняєтеся в центрі старого міста і потрапляєте на древній форум, центральну площу, по усьому периметру її із самого спочатку була безліч магазинів, храмів і різних громадських будівель. Найважливішою з останніх була, звичайно, будівля місцевої адміністрації, що розташовувалася в південній частині форуму; а в самому центрі архітектурного ансамблю, на помості перед цією будівлею, знаходилося місце, де за часів Павла засідав римський намісник, коли здійснював свої суддівські повноваження – розбираючи різні тяжби і здійснюючи суд. Він сидів на суддівському місці. Часто воно позначалося тоді грецьким словом: beta.
Це те місце, перед яким і самому Павлу довелося з’явитися ще в перший свій візит у Коринт, як повідомляють про це Дії 18:12-17. (Ця подія, між іншим, допомагає нам датувати подорож Павла, бо проконсула, який слухав звинувачення на адресу Павла і відмовив обвинувачам у позові, звали Галліон; він був братом філософа Сенеки, і нам відомо з одного древнього напису, що Галліон обіймав посаду проконсула в Коринті між 50 і 52 роком.) У багатьох сучасних суспільствах правосуддя відбувається за зачиненими дверима. Люди мають можливість спостерігати інсценовані судові процеси по телевізору; у деяких країнах ведуться іноді прямі трансляції із залу судових засідань; проте більшість людей особисто не є присутніми на судових слуханнях і розглядах більше одного або двох разів у житті. Майже в усіх древніх містах судові справи вирішувалися інакше. Судові засідання були публічною подією. Усі охочі мали можливість бути присутніми на них.
Те, що Павло описує тут, – це подія, коли усі з’являться перед beta Христовим. Кожна людина буде узята, так би мовити, і приведена основною міською дорогою на центральну площу і там поставлена перед суддівським місцем, де сидітиме Христос і вершитимете суд на підставі усього того, що ми зробили, у цьому нашому тілі «чи добре, чи лихе». Це один з найочевидніших описів Останнього суду як у самого Павла, так і взагалі в усьому Новому Заповіті.
Я вже відмічав у своїх міркуваннях про попередній фрагмент послання, що сцени Страшного суду, які отримали художнє втілення на фресках Мікеланджело та інших живописців, не зовсім вірні. Зокрема, ідея або образ «відходу на небеса» як максимальної мети християнського життя могли приводити і досі приводять людей до невірного уявлення про те, що після смерті, згідно з християнським вченням, людина відкидає тіло і вже, грубо кажучи, у формі душі входить в область безтілесного існування, де або набуває спасіння, або гине. Такий погляд докорінно невірний. Павло стверджує, що ми набудемо нових тіл не відразу після смерті (якщо, звичайно, Господь не повернеться до моменту кончини когось з нас), але у великий день воскресіння, який станеться колись у майбутньому. Але це зовсім не означає, що суд здійснюватися тоді вже не буде. У цьому фрагменті, а також і в інших місцях (наприклад, Рим. 2:2-16 і 14:20) Павло однозначно каже про те, що настане час, коли кожна людина дасть звіт про те, що він або вона зробили у своєму житті.
Це буває серйозним шоком для багатьох людей сьогодні, що змушує нас поговорити про це трохи більше. Але спочатку необхідно звернути увагу на те, як Павло описує становище людей між моментом нашої смерті і тим моментом, коли вершитиметься суд. Його зображення воскресіння тіла у в. 1-5 не є зображення події, яка станеться безпосередньо за нашою смертю, але такої події, під час якої ми будемо поставлені перед лицем нашого Господа, коли Він прийде як суддя. Так що ж відбуватиметься в проміжку між цими подіями?
Відповідь Павла абсолютно визначена. Це якраз той пункт, в якому він завдяки Благій звістці займає найбільш чітку позицію, що вигідно відрізняє його від багатьох інших єврейських учителів того часу. Коли він помре, він матиме «дім у Господа». Впродовж цього життя, хоча ми і пізнаємо Господа Ісуса за допомогою віри, і не в останню чергу через залучення Його стражданням (Фил. 3:8-10), ми все ж «не перебуваємо в домі Господньому». Він – на небесах, а ми – на землі. Нині небеса і земля, ці дві взаємозв’язані сфери божественного створеного світу, не знаходяться в тій єдності, до якої, згідно з Божим планом, вони повинні прийти (Одкр. 21), коли, у відповідь на безперестанну і досконалу молитву самого Господа, «як на небі, так і на землі» настане Царство Боже. Найголовнішою відмітною ознакою цього нового світу буде, поза сумнівом, те, що в центрі його перебуватиме сам Ісус як цар. Але коли члени царської сім’ї, тобто християни (оскільки вони, подібно до царів, «помазані» Духом, як і Ісус: 1:21), померши, покидають свої тіла, вони перебувають «з Господом». У такому становищі або стані вони знаходяться до тих пір, поки усе творіння остаточно не оновиться. От чому Павло стає здатний виразити у Фил. 1:23 своє «бажання померти та бути з Христом», що повинне було стати, враховуючи усі його незліченні страждання, періодом славного і бажаного відпочинку.
Саме тому він каже у своїй знаменитій фразі відносно нинішнього життя, що воно протікає під знаком «віри, а не видіння». Думаю, варто трохи краще прояснити сенс цих слів.
Віра протилежна до видіння: дуже важко день у день покладатися і вірити в те, чого ти не бачиш. Люди постійно твердять нам, християнам, про нашу безрозсудність за те, що ми продовжуємо це робити: де доказ того, що все це правда, запитують вони? Але ж якби усе було очевидно або, принаймні, якось обґрунтовано, хіба тоді залишилося б місце вірі? Нам слід оберігатися будь-кому, навіть щонайменших, допущень того, що християнська віра дає якісь «неспростовні факти», які люди часто так жадають мати. Якщо такого роду «факти» у мене з’являються, то відразу ж зникає всяка необхідність просто вірити і довіряти Богові.
Проте віра також є протилежністю і сумніву. Є немало людей сьогодні, які переконані в тому, що раз віра спрямована на невидимі речі, то це в той же час означає і те, що ми не можемо бути стовідсотково упевнені в чому б то не було. Таким чином, ми вимушені, вважають вони, залишити категоричні судження відносно будь-якого предмета, включаючи і наші зобов’язання, що відносяться до Благої звістки, яка проголошує, що Ісус істинний Володар світу і що інші божки та володарі, які претендують на це звання і статус, самозванці та обманщики. Цей уривок показує усю помилковість цієї ідеї. Ми живемо вірою, а не видінням; проте це зовсім не означає, що ми можемо не вірити в те, що Ісус прийде в майбутньому як суддя.
Це підводить нас до двох основних питань, які люди найчастіше задають про Страшний суд. Перше з них можна сформулювати приблизно так: чи не є це просто щось малозначиме, що Павло, який не втомлюється твердити про виправдання на підставі віри, тут говорить про справи, здійснення яких угодне Господові, оскільки одного разу нам належить виявитися на Його суді і дати відповідь про усе і отримати подяку за все, що ми зробили? Як взагалі можна погоджувати ці два наявні в нього протиріччя?
Відповіддю на це можуть служити слова Павла, які він часто повторює і завжди має на увазі: суд, який здійсниться в майбутньому, робитиметься «згідно справ». Одночасно з цим він рішуче наполягає на тому, що коли хтось раптом повірить у Благу звістку і почне сповідувати Ісуса як Господа, віруючи, що Бог воскресив Його з мертвих, майбутній вирок суду проголошується над такою людиною вже зараз. Це витікає з приголомшливого вчення про «виправдання на підставі віри», як ми знаходимо його в Посланнях до Римлян і Галатів. «Виправдання на підставі віри» не означає, що Бог тепер не надає жодного значення нашій моральній поведінці і що вся справа тільки в тому, щоб мати те, що ми називаємо «вірою», так що в результаті виходить: якщо я маю віру, то все, що я роблю, не важливе. Коли Павло пише, що «немає тепер жадного осуду тим, хто ходить у Христі Ісусі» (Рим. 8:1), то він у той же час припускає і наступне: (а) Бог засудив гріх через Христа, чому тепер все ті, хто «належить Йому», уникнуть засудження, яке здійсниться наприкінці історії; (б) Бог дає народу Христовому Свого Духа, Який робить їх здатними стати за своїм способом життя людьми, якими вони були проголошені у виправдувальному вироку, тобто праведними. Звичайно, викладене вище – це лише дуже короткі тези, для глибшого і серйознішого розуміння яких потрібно дуже уважне і вдумливе читання Послань до Римлян і Галатів. Проте потрібно чітко усвідомлювати невірність припущення, що ідея Останнього суду на підставі нинішнього способу життя, є відхиленням або навіть спотворенням первинної Благої звістки.
Друге питання виходить з припущення, що оскільки Бог є Бог любові, то колись, врешті-решт, він обов’язково простить усіх людей. Це безпосередньо примикає до одного з головних непорозумінь нашого часу. Прощення зовсім не означає моральної байдужості. Якщо хтось убив мого кращого друга, то переді мною встане надзвичайно важке завдання простити його вбивць; проте в даному випадку ніяк не можна припустити, що подія не так вже і значуща, або що це не породить глибокого страждання в моєму і не лише моєму серці, або що живий Бог не ненавидить такого роду дії і не засуджує їх. Нам не слід плутати прощення і терпимість. Бог абсолютно нетерпимий до зла. Він просто терпіти його не може, воно йому мерзенне. І він не залишить від нього і сліду у Своєму новому творінні. Якби Він збирався зробити щось протилежне вказаному, то був би злим, пихатим і несправедливим Богом. Павло вірить, у згоді з усією попередньою йому юдейською традицією і на підставі подій смерті і воскресіння Ісуса, що Бог благий, мудрий і справедливий і що настане день, коли про це дізнається весь світ.