«Коли хто відважиться чим, то скажу нерозумно відважуюся й я. Євреї вони? – То й я. Ізраїльтяни вони? – То й я. Насіння вони Авраамове? – То й я! Слуги Христові вони? Говорю нерозумне: – більш я! Я був більш у працях, у ранах над міру, частіш у в’язницях, часто при смерті. Від євреїв п’ять раз я прийняв був по сорок ударів без одного, тричі киями бито мене, один раз мене каменували, тричі розбивсь корабель, ніч і день я пробув у глибочині морській; у мандрівках я часто бував, бував у небезпеках на річках, у небезпеках розбійничих, у небезпеках свого народу, у небезпеках поган, у небезпеках по містах, у небезпеках на пустині, у небезпеках на морі, у небезпеках між братами фальшивими, у виснажуванні та в праці, часто в недосипанні, у голоді й спразі, часто в пості, у холоді та в наготі. Окрім зовнішнього, налягають на мене денні повинності й журба про всі Церкви. Хто слабує, а я не слабую? Хто спокушується, а я не палюся? Коли треба хвалитись, то неміччю я похвалюся. Знає Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, а Він благословенний навіки, що я не говорю неправди. У Дамаску намісник царя Арети стеріг місто Дамаск, щоб схопити мене, але по мурі мене спущено в коші віконцем, – і я з рук його втік!»
На протилежній стороні долини ви можете, придивившись, побачити пам’ятник війни. Він стоїть на схилі трохи нижче за основну будівлю школи, – простий, але витончено оброблений сірий камінь з висіченими на ньому іменами випускників цієї школи які загинули на великих війнах XX століття. Це дуже сумний і вражаючий монумент.
Але особливий монумент відведений для чотирьох колишніх учнів, які удостоїлися особливої честі. Кожен з них отримав хрест Вікторії: це вищий військовий орден у Великобританії за військові заслуги. Хтось з них отримав його посмертно; так бувало дуже часто з кавалерами цього ордену, оскільки багато людей, що здійснили подвиги заради перемоги, заплатили своїм життям за те, щоб позбавити інших від загибелі або від небезпеки.
У Древньому Римі, де військова служба вважалася одним з найвищих проявів доблесті, еквівалентом хреста Вікторії була нагорода, відома як corona muralis, або «вінок за узяття стіни». Це був реальний живий вінок, схожий за формою на круглу міську стіну, що має ворота і вежі. Мармурова статуя богині Tyche (у перекладі з грецької – «Пані-удача»), що відноситься до періоду Павлового життя і знайдена археологами в Коринті, мала на голові один з таких вінків. Явно, що кожен житель імперії знав, що це таке і за що воїни удостоюються цієї нагороди.
Corona muralis стала служити нагородою вже за декілька віків до Павла за один цілком конкретний військовий подвиг. Одним з найбільш поширених способів ведення військових дій була облога, коли нападаюча армія ставала табором навколо селища або міста і брала його штурмом, що часто не вдавалося зробити з першої спроби; більше того, облога могла затягуватися на місяці. Переломним моментом чергової спроби штурму ставала для нападаючої армії установка на стіни довгих драбин, якими солдати прагнули підійнятися як можна вище і проникнути в місто.
Необхідно тільки уявити собі, на яку серйозну небезпеку наражали себе в ці моменти солдати. Захисники міста щосили намагалися перекинути драбини, особливо тоді, коли на них підіймалося багато солдатів. Вони стріляли в них згори з луків або виливали смолу, що горіла, або окріп. Якщо раптом хтось з тих, що облягали добирався до верху, то він, поза сумнівом, мав бути готовий до рукопашного бою із захисниками стіни. Оскільки тільки одна людина з кожної драбини одночасно могла опинитися на стіні, то, зрозуміло, що захисники могли набагато чисельно перевершувати в силах такого сміливця.
Таким чином, як серйозний стимул для такої майже безрозсудної доблесті і мала служити corona muralis, «вінок за узяття стіни», яким нагороджували солдата, що виявився першим на стіні під час облоги. Природно, дуже часто траплялося, що ця нагорода вручалася безстрашному сміливцеві лише посмертно: у такому разі він не міг сказати, що він виявився нагорі стіни. Але важливо зауважити тут: хто б насправді першим не виявився на стіні, зазвичай тільки він один і міг знати, що таким був саме він. Адже хтось інший міг, повернувшись додому, заявити: «Насправді, першим був я…», але багато хто б не повірив йому. Вони вирішили б, що він просто хвалиться і бреше. Тому, щоб удостоїтися «вінка за узяття стіни», людина, яка по правді виявилася першою на стіні, повинна була після прибуття в Рим дати урочисту клятву, закликаючи у свідки богів, які повинні підтвердити, що вона каже правду. «Я присягаюся перед лицем богів, які знають, що я кажу правду, заявляючи про те, що був першим, хто підійнявся на стіну при штурмі міста». І тільки після цього його нагороджували вінком.
Можлива тільки одна причина, чому Павло розповідає історію про втечу з Дамаску у в. 32 і 33 і чому він дає цій історії урочисту клятву, що Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа знає, що він не бреше. Він перераховує свої досягнення; він вдається до вихваляння; він урочисто повідомляє про свої перемоги; і остання з усього цього списку одночасно здається йому найбільшою. Тільки (і це основна думка цього фрагмента) якщо ми сприймаємо це, як похваляння зовсім не тими речами, якими варто хвалитися. Його втеча з Дамаску є апогеєм усіх перерахованих перед цим подвигів – те, за що йому варто дати corona muralis.
Коринт був римською колонією і, подібно до багатьох інших колоній, робив усе можливе, щоб стати схожим на метрополію або навіть більш славним, ніж метрополія. Місто було глибоко вкорінене в римській культурі, і його жителі надзвичайно цим гордилися. А в римській культурі було звичайною річчю, що кожна більш менш публічна людина могла б представити перелік своїх заслуг (при цьому в суспільстві признавалися заслуги, на які здатні, як вважалося, тільки чоловіки). Я досяг тієї чи іншої громадської посади. Я був квестором[1] у той-то і той-то рік, я був претором[2] за консульства того-то і того-то, я був намісником тій-то або тій-то провінції, я влаштував на свої гроші ті чи інші гладіаторські битви, я був обраний консулом (найвища посада за часів Римської республіки, що залишалася майже такою ж за значенням при імператорах), я побудував театр, я командував легіонами, я брав участь у війнах, я відсвяткував тріумф, я отримав ту чи іншу нагороду… і так далі і тому подібне, і я, я, я… Відвідайте будь-який музей, де в експозиції є написи того часу, і ви виявите немало списків такого роду, а більша частина з пунктів нескінченного списку буде написана за допомогою загальноприйнятих тоді абревіатур, скорочено. І той спосіб життя, який провадила така заслужена і прославлена людина, служив зразком для усіх, хто не ще не займав такого громадського становища, слави і престижу, щоб щосили прагнути до них і досягти чогось подібного хоч би в рамках того соціального класу, якому він належав.
Під час написання обох своїх послань, адресованих коринтянам, Павло дуже добре усвідомлює, що молода община знаходиться в небезпеці бути залученою в звичайне життя її культурного оточення, яким живе усе місто. І ті наставники, які набули вплив на церкву в його відсутність, спрямовували її саме в цьому напрямі. Вони самі себе проголошували авторитетами, публічно хвалилися своїми досягненнями і заслугами, вони самі були охоплені сильними бажаннями і наполягали на необхідності мати популярність і бути успішними, демонстрували свої риторичні здібності. У даний момент, відповідаючи на їх претензії і критику, Павло наводить перелік своїх «досягнень», кожне з яких, думаю, майже будь-який житель імперії навіть посоромився б згадувати, а не те, щоб цим хвалитися. І як вершину цього списку Павло проголошує, наводячи, як слід, і урочисту клятву, що коли він завдяки своїй сміливості і завзятості зумів виявитися першим нагорі стіни, то наступною його дією було – дозволити спустити себе в кошику вниз і тікати геть. Таким чином, він представляє тут corona muralis, що вивернута навиворіт.
Він, звичайно, дратував своїх адресатів і критиків, щоб викликати їх на бійку. На якомусь етапі перерахування своїх заслуг він абсолютно серйозний, але також у цьому фрагменті ми можемо виявити і прекрасну смішну пародію. Навіть ті з коринтян, хто абсолютно не визнавав такого роду пародіювання, думаю, повинні були знайти ці рядки дуже дотепними і забавними. Врешті-решт, стає зрозуміло, що це якраз і є написаний Павлом «рекомендаційний лист» самому собі, тільки він, наслідуючи того, хто пише листа для пред’явлення працедавцеві, перераховує тут усе, що тільки може представити його з найгіршого боку. Тюремні ув’язнення, тілесні покарання, побиття, корабельні аварії; у давнину такого роду характеристики свідчили, що ви є не лише антигромадським елементом, від якого повинні просто шарахатися усі нормальні люди, але і що на вас украй розсерджені самі боги. Небезпеки і біди, з якими стикався, і корабельна аварія, якої він зазнав, не були тими речами, з якими культурні і освічені люди, а особливо знатні і багаті, хотіли б хоч якось стикатися; вони в обов’язковому порядку намагалися по максимуму оберегти себе за допомогою надійної охорони і хороших провідників. Вони зовсім не хотіли б залишитися під час подорожі голодними або зазнавати холод, дискомфорт і залишатися без сну; це означало б піддати себе приниженню. Саме такі речі Павло і виставляє напоказ і хвалиться ними.
Переломним в усьому фрагменті є в. 30: якщо я повинен хвалитися, я хвалитимуся такими речами, завдяки яким виявляється уся моя неміч. Павло удостоївся не corona muralis, не «вінка за узяття стіни», але вінка, який має справжню цінність, – corona Christi, «вінок Христовий». Його наставник був виведений з безчестям за стіни міста і там убитий. Апостол дозволив спустити себе в кошику по міській стіні і втік. Коринтська церква і церква в сьогоднішньому світі повинні навчитися перевертати цінності культури з ніг на голову і намагатися жити життям з абсолютно іншими, а точніше, єдино вірними пріоритетами, тим самим істинно служачи Христові.
[1] Урядова посада в Древньому Римі; у період республіки – помічники консулів, скарбники; у період імперії відповідали за будівництво доріг, організацію гладіаторських ігор, проголошували імператорські укази і постанови сенату. – Прим. пер.
[2] Одна з найвищих посад Древнього Риму в період республіки і в перший період імперії. Мали військову і судову владу в кримінальних і цивільних справах. – Прим. пер.