«Тоді розп’ято з Ним двох розбійників: одного праворуч, а одного ліворуч. А хто побіч проходив, Його лихословили та головами своїми хитали, і казали: Ти, що храма руйнуєш та за три дні будуєш, спаси Самого Себе! Коли Ти Божий Син, то зійди з хреста! Так само ж і первосвященики з книжниками та старшими, насміхаючися, говорили: Він інших спасав, а Самого Себе не може спасти! Коли Цар Він Ізраїлів, нехай зійде тепер із хреста, і ми повіримо Йому! Покладав Він надію на Бога, нехай Той Його тепер визволить, якщо Він угодний Йому. Бо Він говорив: Я Син Божий… Також насміхалися з Нього й розбійники, що з Ним були розп’яті.»
Один мій друг вів групу спелеологів підземними тунелями і печерами, які були досліджені ним заздалегідь. Провідник був упевнений, що вони потраплять у потрібне місце, якщо вдасться пірнути під воду в одній печері, щоб дістатися до продовження шляху; раніше ніхто не намагався зробити це.
Але коли настав вирішальний момент, у деяких дослідників здали нерви. Вони заявили, що це безглуздий задум, оскільки на жодній мапі не позначений подібний прохід через печеру; пірнувши, можна попросту потонути, не знайшовши виходу. Нарешті провідник запропонував, що пірне він один, знайде вихід, а потім повернеться за іншими. Коли він збирався це зробити, деякі члени групи мовчки переживали за нього, а інші обурювалися самим задумом і глузували над ним. Занадто багатьом ти готовий пожертвувати заради мрії, казали люди, упевнені в тому, що вони заздалегідь знають усе, що може статися.
Звичайно ж, мій друг знайшов цей важкий шлях під водою, і врешті-решт усі пішли за ним, включаючи буркотунів (інакше я не розповідав би зараз цю історію). Ісус теж першим пройшов через смерть і знайшов дорогу в нове життя, хоча ніхто, окрім Нього, цього не розумів. У попередньому уривку римські солдати сміялися над Ісусом як над Юдейським Царем, що з’явився перед Пілатом. А тут ми знову зустрічаємося з єврейськими лідерами, які атакують Ісуса вимогами прямих доказів того, що Він – Син Божий, істинний Месія.
У цьому уривку Матвій хоче нагадати нам не лише про судилище Кайяфи, коли на Ісуса ринула безліч звинувачень (26:59-66), але і про інші, зовсім ранні події – про хрищення і спокусу Ісуса в пустелі. Адже саме після хрищення Бог сказав, що Ісус – Його Улюблений Син (3:17). Після цього Ісус жив і діяв з упевненістю у Своєму покликанні, хоча Він заздалегідь знав про жорстокі випробування, що чекали Його. Перше з них почалося з підступних розмов спокусника (4:1-11). Якщо Ти дійсно Божий Син, то навіщо тобі голодувати? Якщо Ти дійсно Божий Син, чом би Тобі не довести найнаочнішим чином, що Бог піклується про Тебе? Якщо Ти Божий Син, чом би Тобі не встановити Своє Царство відразу, одним помахом руки? І от тепер ми читаємо, що насмішники запитують Ісуса, Який висить на хресті, про те саме. Якщо Ти дійсно Божий Син, чому не робиш того, що обіцяв – не зруйнуєш Храм і не збудуєш його наново? Якщо Ти Божий Син, чому не зійдеш з хреста? Якщо Ти Божий Син, чому Бог не звільнить Тебе від мук і самої смерті?
На спокуси, описані Матвієм у розділі 4, Ісус відповів цитатою з Писання. Цього разу Ісус мовчить, але це не означає, що Його віра в біблійні пророцтва вичерпалася. На початку наступного уривка (в. 46) Ісус вигукне перші слова 22-го Псалму, які можна вважати Його відповіддю на кепкування. Але Матвій хоче, щоб ми зрозуміли щось важливе про служіння Ісуса вже зараз, коли Його випробування добігають кінця.
У проміжку між спокусами в пустелі і знущаннями з Ісуса, Який висить на хресті, пройшла вся Його пастирська діяльність, під час якої Йому часто кидали виклик єврейські лідери. Вони звинувачували Ісуса в порушенні Закону, у тому, що Він – у змові з дияволом. Ці законники, які відмовляються вірити, що запропонований Ісусом шлях веде в Царство Боже, схожі на тих спелеологів, які відмовилися довіритися своєму провіднику і пірнути разом з ним у темну воду глибокого печерного озера. І тим, і другим здавалося, що їм пропонують щось безумне. Шлях Ісуса в Царство Боже не притягав людей, хоча Він підкріпив Свій заклик стількома дивовижними справами і новим вченням.
Матвій пояснює нам, що неприйняття цього шляху Ісусовими співвітчизниками, разом з ненавистю іноземних загарбників, і привело Його на хрест. Уся історія публічної діяльності Ісуса – це не розповідь про Його ранній кар’єрний зліт з наступним спадом і поразкою. Багато хто, поза сумнівом, був натхненний приголомшливими чудесами Ісуса, Його словами про руйнування Храму, яке відкриє дорогу для нового Божого Царства. У той час Храмом управляли первосвященики, отримуючи для себе вигоду найрізноманітнішими способами. Багато хто знаходив ці способи жорстокими і огидними, але ніхто не міг навіть уявити, що все закінчиться стратою Ісуса.
Ніхто, окрім Нього Самого. Ісус із самого початку знав, що Його чекає попереду: подібно до Ізраїлю, що пройшов крізь води Червоного моря, Йому належало пірнути в глибоку темну воду. Він вірив, що Бог проведе Його до іншого берега, де Його чекає Земля обітована. Це був істинний шлях Ізраїлю, який вів через смерть до нового життя. Ісус не збирався просто перемогти римлян або первосвящеників. Йому належало перемогти саму смерть. Але для цього Ісусу спочатку треба було винести кепкування тих людей, які називали Його божевільним, брехуном, черговим фанатиком, що уявляє Себе Божим обранцем.
Невже Ісус зрозуміє, що помилявся, коли буде вже надто пізно? Якби Ісус дійсно був Божим Сином, невже Він не зійшов би з хреста? Але Матвій нагадує нам, що саме як Божий Син Ісус повинен був залишитися на хресті. Тільки так світ може бути врятований, а смерть переможена. Тільки так Ісус зможе виконати те завдання, яке дав Йому Отець.
І доки ми з трепетом спостерігаємо за євангельськими подіями, якийсь голос запитує кожного з нас: а ти, Моє улюблене дитя, чи готовий йти за Мною, що б не казали про це люди?