«О, ви нерозумні галати! Хто вас звів не коритися правді, вас, яким перед очима Ісус Христос переднакреслений був, як ніби між вами розп’ятий? Це одне хочу знати від вас: чи ви прийняли Духа ділами Закону, чи із проповіді про віру? Чи ж ви аж такі нерозумні? Духом почавши, кінчите тепер тілом? Чи ви так багато терпіли надармо? Коли б тільки надармо! Отже, Той, Хто вам Духа дає й чуда чинить між вами, чи чинить ділами Закону, чи із проповіді про віру? Так як Авраам був увірував в Бога, і це залічено за праведність йому. Тож знайте, що ті, хто від віри, то сини Авраамові. І Писання, передбачивши, що вірою Бог виправдає поган, благовістило Авраамові: Благословляться в тобі всі народи! Тому ті, хто від віри, будуть поблагословлені з вірним Авраамом.»
Багато хто знає про випадок, що стався з канатохідцем Чарльзом Блондіном (1824-1897), який натягнув канат над Ніагарським водоспадом і кілька разів пройшовся по ньому. Він був такий упевнений у собі, що рухався задом так само упевнено, як і передом. По ходу він виробляв різні трюки: наприклад, сідав на маленький стілець і обідав. Але прославився канатоходець завдяки пропозиції, яку він зробив дозвільним глядачам: перенести на спині через водоспад одного добровольця. Історія знає не багато прикладів абсолютної довіри, яку продемонстрував хоробрий (чи безглуздий) спостерігач, який відгукнувся на ризиковану пропозицію і здерся на плечі канатохідцеві. Припустимо, що десь на півдорозі наш сміливець сказав би Блондіну: «Знаєш, це усе чудово, але я, здається, більше тобі не довіряю. Думаю, краще буде, якщо іншу частину шляху я пройду самостійно. Дозволь мені злізти, далі я піду сам». Неважко уявити не лише реакцію професійного канатохідця, але і репліки родичів і друзів, що спостерігали за видовищем: «Ти збожеволів?», «Як ти збираєшся дійти до кінця сам?».
Такою могла б бути і реакція Павла в той момент, коли він почув, що дорогі його серцю галати подумують про обрізання. Хто зачарував їх? Чи не збожеволіли? Двічі він називає їх «нерозумними»; здається, що вони втратили здатність міркувати розсудливо. Почавши жити Духом, вони думають, що зможуть жити далі тілом? Почавши з віри, вони думають, що зможуть продовжити ділами Тори, юдейського Закону?
Щоб зрозуміти, наскільки безглуздим усе це здавалося Павлу, нам треба згадати, що стояло тоді на терезах. Раніше усього Павла хвилювало, ким галати себе вважають. Чи сприймали вони себе частиною народу Христового, людьми, що належать новій ері, що почалася із смерті і Воскресіння Ісуса? Або ж намагалися за всяку ціну залишитися частиною тілесної, фізичної сім’ї Ізраїлю, за допомогою обрізання приєднавшись до народу Божого, що визначався критерієм національності? Павло в першому вірші повторює те, що говорив наприкінці 2-го розділу: якщо Ісус Христос був зображений перед їх очима розіпнутим, то яким чином могла спасти думка, що їм пропонується приєднатися до тілесної сім’ї Ізраїлю? (Слово «переднакреслений» може означати, що Павло дійсно намалював хрест, щоб пояснити їм, що сталося з Ісусом. Одного разу турист у потягу попросив мене розповісти йому про Ісуса, і я зробив те ж саме. Проте більшість людей у стародавньому світі занадто добре знали, що таке хрест, і не виключено, що Павло просто на словах у подробицях описав для них розп’яття Ісуса.)
Він наводить у цьому фрагменті дві дуже серйозні причини того, чому галатам не слід думати, що інший шлях вони зможуть пройти самі. По-перше, Бог дав їм Свого Духа; по-друге, вони вже стали істинними дітьми Авраамовими. Про ці дві події він згадує уперше, і вони обидві дуже важливі, як покаже наступна частина послання.
Для Павла Дух – це власний Дух Божий, діючий із силою, коли сповіщається Блага звістка про Ісуса. Гaлати спочатку набули віри завдяки дії Духа в той момент, коли Павло проповідував їм (Павло пише про це в 1Сол. 1:5). Павло говорить про проповідуване «слово» Боже, як про силу, яка діє сама по собі (1Сол. 2:13). Аналогічним чином Євангеліє у Павла несе в собі силу (Рим. 1:16). Також він каже, що тільки за допомогою Духа людина може сповідувати основний постулат християнської віри, що «Ісус то Господь» (1Кор. 12:3). У результаті ми приходимо до висновку, що, коли людям проповідується Євангеліє, дух Божий діє в їх серцях і приводить їх до віри,
Павло втлумачує галатам, що якщо вони тепер здійснять обрізання, то заявлять цим, що важливий не дух, а плоть; не лише крайня плоть, а плоть у ширшому сенсі – як зовнішня оболонка людини, що збунтувалася проти Бога. Ви злізаєте зі спини того, хто безпечно несе вас, і наполягаєте на тому, щоб усе зробити інакше, хоча і знаєте, що добром це не закінчиться. Ви забули про те, з чого усе почалося, і думаєте, що можете змінити правила на півдорозі. Ви забули про те, що було джерелом вашої радості: ви забули, що духовне життя в церкві і великі знамення, які Бог виявляв серед вас, у тому числі зцілення, – усім цим ви зобов’язані Духові і своїй вірі в Божу благодать. Галати стали християнами не через дотримання юдейського Закону, який регламентує діла тілесні; і залишаються вони християнами не через Закон. Початок і продовження християнства – це віра. Закон нічого не говорить про віру.
Павло протиставляє Дух і віру, з одного боку, тіло і закон, з другого. Це подвійне «або-або» буде дуже важливим і для наступної частини послання до Галатів. Але тепер звернемося до центральної ідеї листа: якщо ви вірите Євангелію, то ви вже – діти Авраамові в усіх відношеннях.
Можливо, що «агітатори» переконували галатів у тому, що для того, щоб стати істинними дітьми Авраамовими, справжніми ізраїльтянами, справжніми монотеїстами, що твердо стоять на шляху спасіння, їм слід дотримуватися юдейського Закону і пройти обряд обрізання. Але незалежно від того, чи відповідав Павло на подібний аргумент або ні, ясно, що він хотів зробити питання про приналежність до сім’я Авраамової центральним.
Спочатку він у віршах 6-9 розглядає дві ключові події з життя Авраама, і пояснює їх значення. (Тут ми для зручності називаємо біблійного патріарха ім’ям Авраам, як називає і Павло, хоча в Книзі Буття аж до 17:5 його ім’я залишається Аврам.) У 15-му розділі Книги Буття описаний Заповіт Бога з Авраамом, обіцяння численного потомства і землі в спадщину. Критично важливим було те, що Авраам повірив Богові, коли Той дав йому першу обіцянку. З цього не витікає, що його віра стала заслугою, завдяки якій він увійшов до Заповіту з Богом; обіцянка була дана раніше. Швидше, віра була ознакою того, що він знаходиться в Заповіті. У 15-му розділі є і інші обіцянки: що його велика сім’я певний час знаходитиметься в чужій землі, але в результаті ще одного великого діяння буде повернена назад, до своєї спадщини. Тобто, вже тут ми бачимо проекцію на Книгу Вихід.
П’ятнадцятий розділ Книги Буття говорить про віру як знак участі в заповіті, а дванадцятий розділ, початок історії Авраама, обіцяє, що Бог благословить усі народи через Авраама. Якщо з’єднати це разом, то, що ми отримаємо? У стислому вигляді Павлова думка така: якщо люди вірять в Євангеліє Ісуса, то вони вже діти Авраамові. Немає жодного сенсу намагатися позбутися віри як відмітного знаку заповіту, і замінювати її чимось іншим; робити так – все одно, що намагатися злізти зі спини канатохідця. Це може призвести тільки до біди. Віра – не якийсь тимчасовий значок, який можна зняти і замінити іншим. Це знак, який переносить з одного берега річки на іншій.