«Але поки прийшла віра, під Законом стережено нас, замкнених до приходу віри, що мала об’явитись. Тому то Закон виховником був до Христа, щоб нам виправдатися вірою. А як віра прийшла, то вже ми не під виховником. Бо ви всі сини Божі через віру в Христа Ісуса! Бо ви всі, що в Христа охристилися, у Христа зодягнулися! Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі! А коли ви Христові, то ви Авраамове насіння й за обітницею спадкоємці.»
Одним з найгірших вечорів у житті моєї юної дочки був вечір, коли друзі попросили її посидіти з їх дитиною. Вона робила це і раніше, причому успішно і охоче. Ніхто не знав, що двоє їх дітей були тоді в поганому гуморі; їм не подобалося, що батьки цього вечора йдуть з дому. Свої гнів і роздратування діти зігнали на моїй дочці. Вона не занадто добре провела час, але не дозволила дітям зробити щось по-справжньому погане. Вона (я думаю, що і діти) відчула велике полегшення, коли цей вечір, нарешті, завершився.
Павло описує роль Закону в історії Ізраїлю як роль виховника (людини, яка наглядає за дітьми). Закон був потрібен до тих пір, поки Ізраїль залишався в дитячому віці. За дітьми за часів Павла зазвичай наглядав раб; за дорученням своїх хазяїв він відводив їх у школу, стежив, щоб вони не потрапляли в неприємності, не давав їм пустувати і т. п. У багатьох культурах люди ще займаються такою роботою; іноді з ними поводяться як з членами сім’ї. У західних країнах нерідко такі обов’язки виконує дівчина-іноземка, що живе в сім’ї з метою вивчення мови.
Павло розглядає період історії Ізраїлю між Мойсеєм і Месією. У цей час Ізраїль був ще дитиною і потребував особливого нагляду. З того, що Ізраїль потребував виховника в дитячому віці, не витікає, що виховник потрібен йому і після того, як він подорослішав. Павло пояснює, що до часу приходу Месії Ізраїль вже став дорослим; він досяг зрілого віку – того віку, коли людині вже можна довіряти серйозні речі. Дієслово «довіряти» має один корінь із словом «віра». Павло оголошує, що віра – а його слово грецькою означає також і вірність, і довіру, і надійність – це ознака зрілості. Іншими словами, це ознака того, що виховник більше не потрібен. Вірність самого Месії – це знак того, що з’явився, нарешті, дорослий ізраїльтянин, що прийшов заради виконань обіцянок Божих. Віра у відповідь християнина – знак того, що він, незалежно від етнічного походження, є повноправним членом народу Божого.
У 26-му вірші Павло пояснює: усі ви діти Божі через цю віру – в Ісусі Христі. Біблія називає Ізраїль «дітьми Божими». Бог говорить: «Син Мій, Мій перворідний то Ізраїль» (Вих. 4:22). Це найменування Ізраїлю проходить через усю історію Виходу, коли Бог позбавив Ізраїль від єгипетського рабства. Павло звертається до цієї теми в наступному фрагменті, Гал. 4:1-7. Він починає викладати історію Ізраїлю як народу, якого спокутав Бог; пізніше Павло повернеться до цієї теми. Історія Ізраїлю від Мойсея до Месії, як він покаже далі, подібна до часу єгипетського полону. Нині ж настало звільнення. Чи бажаєте ви повернутися в дитинство, якщо можете жити дорослим життям? Чи бажаєте ви повернутися в рабство, якщо можете бути вільними? Знаком зрілості дітей Божих, свободи Божого народу служить віра Бога в їх свідомість: вони тепер – люди віри. Вони вірять в Євангеліє.
Але чому приналежність до народу Христового рівнозначна статусу дорослих дітей Божих? Павло пояснює в тому в глибокому за сенсом уривку, який деяких читачів іноді приводить у безвихідь. Коли Павло каже «Христос», він має на увазі не лише буквальне значення «Месія», але також і Особу, Яка збирає Ізраїль у Собі. Що Павло хоче сказати, коли він пише, що людина знаходиться в Христі, або належить Христу? Тут йдеться не просто про духовний стан, який витікає з певного внутрішнього досвіду, або полягає в цьому досвіді. Для Павла це означає приналежність до конкретної спільноти, нової царственої сім’ї, народу Христового; входять же в цю сім’ю через хрещення.
Хрещення, отже, є дверима, через які людина входить в єдину сім’ю Божу – сім’ю, обіцяну Аврааму. Павло тут не пояснює того, як пов’язані один з одним хрещення і віра; він говорить, що і те, і друге є присутнім, якщо кандидат на хрещення сповідує, що Ісус – Господь. Тут він не розглядає проблему, про яку говорить у 10-му розділі Першого послання до Коринтян (що виникає, коли хрещені люди, мабуть, не розуміють значення цієї події).
Хрещені «у Христа зодягнулися», і тепер вони – сім’я Христова. У результаті для їх нового стану єдиної сім’ї усі колишні відмінності стали неважливими; вони разом стоять перед Богом і один перед одним. Це не означає, що повністю втратили значення усі аспекти їх людської натури; Павло пам’ятає, що сам він – християнин з юдеїв (див. Рим. 11:1-6), але не на цьому засновано його членство в істинній сім’ї Авраамовій. Він знає, що деякі люди – раби, а деякі – вільні; наявністю таких соціальних стосунків обумовлений його лист до Филимона. Він знає, що є і чоловіки, і жінки. Але річ у тім, що усе це неважливо для вашого життя в Христі. Основа ж такого життя – біля підніжжя Хреста. «Всі ви один у Христі Ісусі!», – не втомлюється повторювати він.
Далі слідує знаменита кінцівка цього розділу. Павло переконаний, що Бог обіцяв Аврааму єдину сім’ю, і от, нарешті, Бог створив її в Христі. «А коли ви Христові, то ви Авраамове насіння». І навіщо тоді шукати ще чогось? Навіщо намагатися увійти до сім’ї Авраамової ще якимсь іншим способом? Якщо ви – частина сім’ї Авраамової, то ви – спадкоємці, згідно з первинною волею Бога, Його Заповітом (Гал. 3:25-18).
Думка, що міститься в цьому уривку, будь вона почута, дозволила б уникнути багатьох прикрих ситуацій, що виникли в результаті розподілення церкви за етнічними чи культурними критеріями; на жаль, у наші дні це зустрічається частіше, ніж за Павлових часів. За минулі віки християнство пережило не одне розподілення: наприклад, розподіл Церкви на Східну (православну) і Західну (римську); розподіл європейської церкви на північноєвропейський протестантизм і південноєвропейський католицизм; шотландсько-англійське розподілення на пресвітеріан і єпіскопалів. Можна згадати тут і багато новоутворених церков, які часто несуть у собі характеристики певних культурних і соціальних спільностей. Хоча усі ці розподілення цілком з’ясовні з історичної точки зору, вони небажані Богові, як видно з цього розділу послання апостола. У ньому Павло закликає до єдності церкви.
Роздуми Павла про незрілість і зрілість народу Божого окрім усього іншого спонукають до того, щоб кожен член церкви і церква в цілому задалися питаннями: чи дійсно ми – дорослі? Чи можна нам довіряти, досягли ми зрілого віку чи ні? Чи віримо ми насправді? Або ж таємно хочемо, щоб за нами наглядала нянька?