Багато років тому до спорудження Інтерстейт 20[1] відбувалася довга мандрівка з Північної Каліфорнії до Форту Ворс, Техас. Я вибрав “південний шлях”, бо хотів мандрувати через Лонґвю, Техас. Попереднього літа я прочитав автобіографію Р. Дж. Ле Турно “Рушій людини і гір”. Тоді мені хотілося зустрітися з генієм техніки, промисловцем землекопального устаткування, що спроектував своє життя довкола неповторного партнерства з Богом.
Я їхав усю ніч і добрався до околиць Лонґвю близько 9 ранку. Зупинившись, щоб поповнити запаси пального, я спитав чоловіка, що обслуговував: “Чи знаєте, як добратися до виробничого підприємства власника Р. Дж. Ле Турно?”
“Маєте на увазі цього багатого безумного християнина?” – спитав працівник.
“Чому ви так кажете?” – спитав у відповідь я.
“Бо він віддає 90 відсотків від усього, що виробляє. Мені це не зрозуміло”.
Р. Дж. Ле Турно не розуміло багато людей. У 1920-х роках він неодноразово ставав посміховищем висококваліфікованих інженерів. Закінчив лише вісім класів і ніколи не навчався фаху інженера. Утім, у 1960-х роках він зумів збудувати найбільшу в світі фабрику землекопного устаткування. Він дотримувався такої філософії: “Немає великих занять, лише маленькі машини”[2]. Під час II світової війни його землекопні машини стали “секретною зброєю” війни. Після війни він отримав десяту щорічну нагороду Національної оборонно-транспортної асоціяції як людина, чиї “досягнення найбільше сприяли ефективности транспортної індустрії на підтвердження національної безпеки”[3]. Він був людиною мрії, винахідливим генієм, незрівнянним інженером цих часів. Одного разу він сказав: “Гадаю, це було правильно, що я не отримав освіти, бо мене могли переконати, що мою ідею неможливо здійснити”.
СЕКРЕТ ЙОГО УСПІХУ
Ле Турно завдячував усьому своєму успіху двом фабрикам. Насамперед Бог обдарував його любов’ю до машин. Инколи він боявся, щоб запал до машин не відволікав його від Божої любови. Однак, будучи молодою людиною, він прийшов до такої думки: “Я був лише Його послідовником і до того, як я не задумувався, працюючи на повному ентузіязмі, був на правильному шляху”[4].
Наступним його кроком було виважене рішення зробити Бога своїм партнером у бізнесі. Борючись із думкою про місіонерство, його пастор піддав сумніву таке рішення, кажучи, що “Бог потребує бізнесменів так само, як проповідників і місіонерів”. Тому під час Великої депресії і при 100 000 доларів боргу зробив Бога своїм партнером у бізнесі. Незважаючи на свій великий борг, він віддав у заставу 5 000 доларів на церковну місію.
У середині 1930-х років мала виробнича розробка Р. Дж. Ле Турно переживала початок великих часів. Він віддав свій борг, а коли усвідомив, що матиме прибуток пів мільйона доларів, сказав дружині: “Гадаю, настав час зробити щось більше”.
“Що ти замислив?” – запитала його дружина Евелін.
Він пояснив, що в Старому Заповіті люди повинні були віддавати десятину від свого прибутку.
“Тепер ми не зобов’язані віддавати Богові, – зауважив Р. Дж. – Усе добровільно. Єдине, що слід пам’ятати, враховуючи дари і ласки Божі: ми повинні бути кращими із вдячности, не так, як скептики, що діють за законом”[5].
Разом з Евелін він вирішив віддати фундації частину акцій компанії. Згодом вони погодилися віддати фундації половину річного прибутку компанії і частину від їхнього власного доходу на потреби християн з усього світу. Своєму юристу він доручив: “Потрібно, щоб ти заснував для нас фундацію. Фундація підтримуватиме релігійну, місіонерську і виховну роботу задля більшої слави Господа. Я не знаю законів, тому твоє завдання створити таку фундацію, щоб кошти ніколи не змогли використати на компанію, ні в особистих цілях”.
Якою була відповідь юриста? “Ви збожеволіли, втім, ви завжди таким були”[6]. (Коли чоловік на заправній станції сказав “Маєте на увазі цього безумного християнина?”, я знав, що це не нова думка.)
[1] Інтерстейт 20 – автобан у США.
[2] Р. Дж. Ле Турно. «Рушій людини і гір» (Чікаґо: Муді, 1972), 143
[3] Там само, 263
[4] Там само, 79
[5] Там само, 204
[6] Там само, 205