“Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!” (Мт. 11:28). Євангеліє намагається вплинути на нас таким чином, щоб ми зрозуміли, як важливо прийти до Ісуса або ж погодитися, аби нас привели чи принесли до Нього для того, щоб ми відчули силу Його любови й отримали благодать, про яку просимо й котрої не можемо вимагати, зберігаючи дистанцію, тобто не маючи внутрішньої готовности з довірою прийняти цей дар.
Прийти до Нього, певна річ, передусім через молитву або дозволити іншим, щоб вели нас, якщо ми самі ще не наважуємося молитися, не насмілюємося вірити або відчуваємо, що наша віра ще занадто слабка, – у цьому полягає таємниця тієї сили, яка струменіє з воскреслого Христа.
Пригадаймо ті фрагменти Євангелія, в яких описано, як Ісус розмовляв з численними хворими, щоб зробити їхні серця сприйнятливішими й довірливішими. Перечитаймо, наприклад, оповідь про зцілення безіменного паралітика (Лк. 5). Там не йдеться про його віру чи розмову з Ісусом. Однак Господь зцілив недужого, бо побачив, що вірують ті, які принесли його на ношах, тож черговий раз проявив Свою силу – з огляду на розслабленого, а також на людей, що були навколо й бачили, як він устав…
Нині, так само, як дві тисячі років тому, Христос прагне проявляти силу щодо хворих, яких ми приносимо до Нього або котрі приходять до Нього самі. Але чи готові ми приймати Його дари?
* * *
Тереза була черницею одного з апостольських згромаджень. Страждала на короткозорість, викликану катарактою обох очей. Хвороба невпинно прогресувала, внаслідок чого з дня на день серйозно погіршувався її зір. Коли 1995 року Тереза прибула до міста Корд, щоб узяти участь у молитві за зцілення, вже не бачила нічого, крім своїх дуже потужних окулярів, тож її вела одна з сестер. Хоча Тереза була черницею, раніше не цікавилася молитвою за хворих, не вірячи в зцілення, описані в Біблії. Однак сестри розповідали їй про такі молитовні зустрічі, а одна з них дуже прагнула привести її на одне з таких зібрань. Отож, Тереза волею-неволею прийшла на “харизматичну молитву”, зі страхом думаючи лише про те, щоб її не впізнав хтось із знайомих. Незважаючи на серйозне погіршення зору, вона продовжувала більше турбуватися про власну репутацію, ніж про здоров’я…
Вона слухала спів, молитви й думала, що зовсім не розуміє, навіщо прийшла сюди. Так було аж до того моменту, поки один з тих, під чиїм проводом проходила зустріч, не сказав ось такі слова пізнання: “П’ятдесятип’ятирічна черниця, – саме стільки років було Терезі, – яка вже два роки є незрячою, отримує благодать зцілення зору. За кілька хвилин вона помітить, що починає добре бачити”.
Першої миті Тереза сприйняла все це як гідну жалю виставу. Але раптом відчула в очах якийсь холод. Протерла очі – і їй здалося, що ліпше почала розрізняти людей, що стояли навколо. Минуло кілька хвилин, і її перше враження підтвердилося. Справді, вона почала ліпше бачити! А виходячи з каплиці після закінчення молитви, усвідомила – не кажучи про це нікому – що бачить уже цілком добре. Товаришка хотіла допомогти їй сісти в автомобіль, але Тереза сказала, що не треба. “Що відбувається? Тебе зцілено?”
Та вона мовчала. Не могла прийняти цієї правди… Тільки пізніше сказала, що дорогою назад переживала величезні внутрішні страждання, бо відчувала, що її зір знову поступово починає слабнути. Через годину, коли повернулися до монастиря, вона знову, як і раніше, стала незрячою калікою. То був смертельний удар для її душі.
Після цього Тереза пережила дуже важкий рік, розриваючись між жалем до себе, – який відчувала через те, що несерйозно поставилася до того, що трапилося з нею, – й бунтом проти такого Бога, Який, як їй здавалося, бавиться коштом найближчих Йому людей. Щойно через рік, у вересні 1996-го, наважилася знову відвідати щомісячну молитву за хворих. Її зір за той час ще більше погіршився, а серце було сповнене гіркоти, яку їй ледь вдавалося стримувати. Ніхто з присутніх (крім товаришки, яка привела її) не знав Терези, тож цього разу вона вирішила по-справжньому долучитися до молитви, благаючи Господа пробачити їй колишній брак довіри.
Через гучномовці пролунало слово пізнання, яке приголомшило її: “Сьогодні Господь повторно приходить до черниці, яка має хворі очі й котру вже було зцілено тут рік тому, але вона засумнівалася у своєму оздоровленні. Тепер ця монахиня отримує запрошення ще раз довірити своє життя Христові й з більшою довірою прийняти благодать зцілення”. Тереза встала й подумки відповіла: “Господи, нині довіряю Тобі”. Виходячи з каплиці, вже не мала жодних проблем з зором, і це зцілення діє до сьогодні. Відтоді її чернече життя, на превеликий подив інших сестер, цілковито змінилося.
* * *
Божа сила безмежна й, коли часом, діючи, натрапляє на особливо виразні слабкості людської натури, може проявлятися у вигляді знаків зцілення, які перевищують можливості людського розуму й можуть бути кваліфіковані як чуда, навіть якщо вони не відповідають усім критеріям, на основі яких їх можна було б “визнати офіційно”. У будь-якому разі – чи то буде чудо, чи просте зцілення – у таких випадках завжди йдеться про прояви Божого милосердя.
* * *
Подією, яка справила на мене велике враження, було зцілення Флоренс, котре відбулося на острові Реюніон у січні 2001 року. Під час Євхаристії (урочиста Літургія відбувалася просто неба) з молитвою за зцілення Святий Дух скерував прохання заступницької молитви на осіб, які страждали на розлади слуху. Люди, довіра яких уже зміцніла завдяки кільком дивовижним свідченням, молилися з великою вірою, й ми передчували, що це ще не кінець Божих несподіванок. Я знав, що однією з небезпек, яка виникає під час молитви за зцілення, коли Господь уже починає виразно торкатися душ і тіл, є втома, котра виникає через те, що Він немовби більше не хоче обдаровувати людей дарами й натякає, що не слід просити Його занадто багато й занадто довго. Таке припущення, насправді, далеке від Божої педагогіки у сфері зцілення, з якою маємо справу під час молитовних зустрічей. Часто пригадую собі максиму мого друга, терціянина з Квебеку, отця Реґімбала, який часто послуговувався харизмою зцілення: “Наш Бог любить діяти останньої миті!” Це означає, щ найпрекрасніші дари, які люди отримують від Господа, Він дарує в останні хвилини Літургії… а часом навіть одразу після її закінчення.
І навпаки, якщо через деякий час заступницької молитви починає здаватися, що зцілень немає, ліпше – як мені здається – не наполягати, не тиснути на Господа й скерувати молитву на інші справи.
Тож я звернувся до присутніх, щоб підтримати й зміцнити їхню віру, закликавши їх не переставати з довірою молитися й пережити оновлення в молитві прослави, яка є найліпшою зброєю проти духовної втоми. Ми скерували свої прохання до Святого Духа, особливо благаючи Його про людей, які страждали на хвороби вух, і Господь, як це притаманно Йому, почав чинити чуда. Чимало людей підійшли до сцени, щоб покласти на вівтар більше не потрібні їм слухові апарати, інші, взявши мікрофона, почали складати короткі свідчення про пережиті зцілення, а ціла громада прославляла Господа співом.
Панував настрій свята, але згодом настав час закінчити цю молитву за хворих, яка тривала вже понад чотири години. Раптом я помітив жінку, якій було трохи більше тридцяти років, котра тримала за руку приблизно дванадцятилітню дівчинку з рудим довгим волоссям. Жінка підійшла до мене й, тремтячи цілим тілом, промовила: “Вона чує!” Оскільки ми вже вислухали чимало свідчень на цю тему, я попросив цю особу повернутися на місце й дякувати Богові у своєму серці. Та вона наполягала, кажучи: “Ви не розумієте… Вона чує!” Це мене заінтригувало, і я запитав, чого не розумію. У відповідь жінка відгорнула доньчине волосся: дівчинка не мала вуха! Без сумніву, внаслідок якоїсь вродженої вади воно не розвинулося й виднілася лише невелика вушна раковина недорозвинутої форми, без слухового каналу. Однак, як я переконався, дівчинка чула цим вухом, якого фактично не існувало.
Найбільше здивованим і приголомшеним був, певна річ, я сам, і визнаю, що це “маленьке” чудо дуже зміцнило мою віру.
* * *
Для Бога немає нічого неможливого, хоча найбільшими знаками Його любови є не ті, які найпомітніші, а радше ті, що торкаються людського серця, котре раніше було сліпим і не бачило Божого милосердя.