Усі ми знаємо, чи принаймні вважаємо, що знаємо, що таке Біблія. Недаремно Біблія – найпоширеніша у світі книга, особливо в наш час. Але ця популярність дуже рідко супроводжується правильним її розумінням. Наше перше запитання можна прирівняти до запитання, яким Свого часу Ісус звернувся до Своїх учнів: «За кого Мене люди вважають?» (Мр. 8:27). Апостоли навели Ісусові декілька опіній, що кружляли в народі стосовно Його особи: для декого Він був Іваном Христителем (що воскрес із мертвих); для інших – пророком Іллею, якого забрала на небо вогненна колісниця; ще інші вважали Його одним з інших пророків. Сучасникам нелегко було побачити в Ісусі обіцяного Месію, Божого посланця для спасіння людини, самого Божого Сина. Лише Його найближчі учні почали розуміти та усвідомили це після хресної трагедії та неочікуваного Його воскресіння.
* * *
Можна мати різні думки стосовно того, чим є Біблія; однак лише тривале й наполегливе вивчення впровадить нас у той світ, який вона являє собою: читач буде вражений, здивований, може, навіть і шокований нею, подібно, як і ті, хто спостерігав за Ісусом. Але лише перебуваючи в постійному контакті з її сторінками, можна дійти до розуміння, чим вона є насправді. Порівняння з Ісусом не є випадкове, адже зустрітися з Біблією означає зустрітися з Богом, а ця зустріч відбувається не на рівні літератури, цікавости чи естетичного відчуття, а на рівні життя, цілковитої посвяти, ризику, іншими словами – на рівні віри.
Адже Біблія – це кристалізація діялогу між Богом і людиною, діялогу, що був започаткований у певний момент історії людства і триває до сьогодні. Зустрітися з Біблією означає не лише довідатися про події, що відбулися декілька століть тому в якомусь глухому кутку цієї планети, чи про те, що свого часу сказала та чи інша постать з єврейського народу чи з перших християн; зустрітися з Біблією означає шанобливо слухати Боже слово, яке в цій хвилі звертається до мене, людини цього століття, очікуючи на взаємність.
Історичні відомості, навіть подив чи хвилювання, що їх можуть викликати деякі сторінки чи персонажі з Біблії, – це перший крок, це мовби заклик до замислення, стимул до глибшого осмислення тієї дійсности, в яку ми занурені і про яку нам свідчить Біблія. Однак це зрозуміння не буде життєвим і не відкриє нам спасительного Божого діяння, якщо ми не дамо життєвої відповіді Богові, Який звертається до нас Своїм словом, якщо, подібно до Авраама (Бут. 12:4), не вирушимо в дорогу туди, куди вказує нам це слово.
На цій дорозі ми не самотні. Читання і розуміння Божого слова, так само, як і відповідь, якої Бог від нас очікує, – це не цілком особиста справа. Ми живемо в лоні Божого народу – Церкви, яка сьогодні як ніколи чутлива до цього слова й намагається на нього відповісти. Дедалі інтенсивніша й активніша участь у житті Церкви, зокрема в її літургії, буде ефективною допомогою для зрозуміння та засвоєння Біблії, а знання Біблії, зі свого боку, все глибше просвічуватиме життя та літургію Церкви.
Це біблійне впровадження слід розмістити в контексті ширшого біблійного руху, яким, дякувати Богові, характеризується сучасний період життя Церкви, з його пориванням повернутися до першоджерел християнського життя; руху, що є не просто поверненням до минулого, а намаганням перевідкрити те, що може краще здійснити і вчинити безпосереднішою нашу особисту й церковну зустріч з Богом, Який дарує нам спасіння в Христі Ісусі і Який перший звернувся до нас.
Отже, ми не можемо обмежуватися лише теоретичним вивченням Біблії, а маємо шукати живої зустрічі з Божим словом, що очікує від нас відповіді, заохочує до дедалі глибшого розуміння та кличе до поступу в нашому християнському житті.
У цій главі подаємо, так би мовити, «зовнішній» опис Біблії. Біблія – це передусім не «одна» книга, а ціла збірка, чи колекція, творів, що формувалися в єврейському народі і в первісній християнській Церкві впродовж тривалого періоду часу (прибл. 1300 років): від часів Мойсея, першого біблійного автора, який жив у XIII ст. до Христа, аж до кінця першого століття по Христі, коли були написані Євангеліє і послання св. Івана.
Отже, Біблія складається з багатьох книг, а саме – із 73-х (39-х (46) Старого та 27-х Нового Заповіту). Деякі з них дуже довгі, як, наприклад, книги Буття чи Ісаї; інші ж – зовсім коротенькі, як, наприклад, твір пророка Овдія або Друге чи Третє послання Івана. Ця збірка творів була названа Біблією, словом грецького походження, що означає просто «книги» – книги найвищої вартости, яких ні євреї, ні християни ніколи не плутали з жодною іншою книгою і які дбайливо зберігали, чуючи в них голос Божого слова. Звісно, це не було якесь туманне відчуття, як ми побачимо на наступних сторінках, коли говоритимемо про їхнє походження.
Всередині двох великих збірок – Старого і Нового Заповітів – існують ще й свої питомі поділи, чи угрупування, книг. Єврейська Біблія, що охоплює книги лише Старого Заповіту (за винятком деяких, що їх називають «Второканонічними», – див. кінець третьої глави), групує їх так: Тора (Tôrah, «Закон»), що охоплює перші п’ять книг Біблії: Буття, Вихід, Левит, Числа і Второзаконня; Небіім (Nêbi’îm, «Пророки»), що поділяються на ранні: Ісус Навин, Судді, 1-2 Самуїла, 1-2 Царів; та пізні. Ісая, Єремія, Єзекіїл і 12 менших пророків; у кінці Кетубім (Kêtubîm, «Писання»), себто всі інші книги Старого Заповіту. Цей поділ переймає багато перекладів сучасними мовами, поміщаючи второканонічні книги наприкінці Старого Заповіту. Однак більшість перекладів поділяють книги Старого Заповіту на П’ятикнижжя (що відповідає єврейській Торі), історичні, сапієнціяльні[1] і пророчі (перелік книг, які належать до кожної з цих груп, можна знайти у «змістах» цих видань Біблії). Цей поділ, загальноприйнятий у католицьких виданнях Біблії, частково запозичено із грецького перекладу, званого перекладом «Сімдесятьох», що був створений у ІІІ-ІІ ст. до Хр. Второканонічні книги тут розміщено всередині тих груп книг, до яких вони належать.
У Новому Заповіті не було прийнято подібного поділу; утім, чотири Євангелія та Діяння апостолів можна вважати аналогами історичних книг, апостольські послання – сапієнціяльних, а Одкровення – пророчих книг.
Утім, слід зазначити, що цей поділ доволі умовний, і не лише тому, що, наприклад, в історичних книгах можна знайти правдиві пророцтва (пор. Бут. 3:15; 2 Сам. 7:14 нн) або сапієнціяльні уривки (пор. 1 Сам. 15:22), а в пророчих книгах можна знайти історичні сторінки (пор. Іс. 36-39), а насамперед через те, що всі без винятку книги Біблії є «пророчими» (в етимологічному значенні цього слова): застосовуючи різні літературні форми, усі священні автори (звані також «гаґіографами») промовляють до нас від Божого імени, перекладають людською мовою те слово, яким Бог звертається до нас, – іншими словами, виконують суто пророчу функцію.
Послідовність, за якою впорядковано біблійні книги, – здебільше практична й випадкова: вона не відображає тієї послідовности, за якою розвивалися об’явлення та історія спасіння. У кожному періоді цієї історії Боже об’явлення виражалося по-різному в текстах, що їх ми називаємо історичними, сапієнціяльними та пророчими. Крім цього, багато книг не були написані «одним махом» (сторінка за сторінкою), і більше того – мають не одного автора. Перед тим як набути своєї сучасної форми, вони пройшли довгу передісторію. Те, що в них міститься, завдячується різним авторам, що в той чи інший спосіб зробили свій внесок – у тому значенні, що кінцевий редактор використав їхні твори не через одне десятиліття чи навіть і століття. Так постала, наприклад, книга Ісаї і перші п’ять книг Біблії, – і це лише найвідоміші приклади; усі дослідники Біблії вже віддавна одностайні в цьому питанні. Тож в одній і тій самій книзі можна знайти давніші й пізніші тексти, що, безумовно, не випадково були зібрані разом, хоч і постали в різний час.
При нагоді ми ще повернемося детальніше до цього питання, а зараз торкаємося його лише тому, щоб пояснити, чому наш виклад не завжди відповідатиме тій послідовності, за якою впорядковано книги Біблії. Іноді необхідно буде розглянути частини деяких книг Біблії окремо – аби краще зрозуміти Боже слово в тому часі та середовищі, в якому воно насправді пролунало, повчаючи, направляючи, потішаючи та оживляючи надію тих, до кого воно було звернене. Повернене до свого первісного середовища, це слово ефективніше промовить також і до нас.
[1] Надаємо перевагу цьому термінові (незважаючи на те, що він, мабуть, буде неологізмом в українській мові), позаяк традиційне в нашій мові означення «поетичні» книги вказує лише на їхню стилістичну форму, тимчасом як Автор наголошує на змістовому аспекті. Виразніше це буде видно, коли цей термін траплятиметься далі (пор., зокрема, 16-ту главу, «Мудрість Ізраїля»), «Sapienziale» в італійській мові (як і в інших мовах латинської групи) походить від лат. «sapientia», «мудрість»; тож «сапієнціяльні» книги – це книги ізраїльської мудрости, так би мовити, «мудрісні» книги (прим. пер.).