Із факту, що Бог обрав історію як середовище і як середник Свого об’явлення людині, випливає ціла низка наслідків, що їх завжди необхідно брати до уваги, читаючи і вивчаючи Біблію, оскільки вони пояснюють чимало труднощів і виключають чи принаймні допомагають розв’язати значну кількість проблем.
Отже, червоною ниткою об’явлення, а як наслідок – і Біблії, є певна історія, а саме історія спасіння людини. Можна сміливо переставити слова місцями й говорити про спасіння в історії, себто спасіння, яке здійснюється в історії, у часі, у тому вимірі, в якому насправді живе людина як окрема індивідуальність і як спільнота. Це спасіння шанує і використовує всі складові елементи історії, усе те, що її зумовлює, усі конкретні чинники, які впливають на її розвиток: від географії до культури, політичної ситуації, осягненого рівня цивілізації, мови, способу мислення та висловлювання, рівня релігійної та моральної свідомости та способів її виявлення. Першим з-посеред усіх чинників, які впливають на розвиток історії, безсумнівно, є воля людини з її свободою вибору. У нашому випадку йдеться про свободу людини відповісти або не відповісти на Божу пропозицію, виявити або не виявити своє довір’я до Нього чи зробити це більше чи менше повно в тій повсякчасній нестабільності, що властива для наших умов.
Входячи в нашу історію, Бог вповні дотримується цих правил гри. Він безкорисливо пропонує спасіння тим єствам, яких Він сотворив розумними і свобідними, очікуючи від них «людської» відповіді, свобідного прийняття Його пропозиції. Бог прагне нав’язати з нами діялог, приязнь, а не гратися нами, немов олов’яними солдатиками. Він не перемінив людей, до яких звертався, мовби помахом чарівної палички зводячи їх до ролі ляльок, слухняних на потягування ниток. Таким самим чином Він не оповістив якихось красивих, раз і назавжди сформульованих істин. Він перший поважає свободу людини, її конкретні можливості і час, їй необхідний, щоб засвоїти Боже діяння, поміркувати над ним і відповісти в конкретному житті на нього та щоб спромогтися згодом своїм розумом та словом висловити правду, пережиту у своєму релігійному досвіді. Одне слово, Бог шанує історичний вимір людини; людина ж у своєму релігійному житті подібно, як і в житті суспільному та соціяльному і як у науковій чи технічній діяльності, тільки поступово та з неабиякими труднощами осягає вищий рівень знання, відповідальности та моральної свідомости, а також здатности висловити свої переживання і відчуття, хоч її природа розумного сотворіння завжди була однакова від самих початків. Бог наблизився до людини там, де вона була, і до такої, якою вона була: Його об’явлення керується критеріями «поблажливости» та «поступовости» – саме задля того, щоб виявити пошану до свободи та історичного виміру людини. «По тім боці Річки [Ефрату] сиділи були ваші батьки від віків: Терах, батько Авраамів та батько Нахорів, і служили іншим богам. І взяв Я вашого батька Авраама з того боку Річки, і водив його по всьому ханаанському Краї…» (І. Н. 24:2,3). Перша людина, якій Бог Себе об’являє, – це поганин, політеїст, що живе за звичаями свого оточення. Тут входить у дію Бог і починає діялог, поступово виявляючи Себе самого і Свій замисел спасіння та плавно призвичаюючи цю людину і її народ до вимог діялогу з Ним. Біблія повсякчасно демонструє нам цю поблажливість і поступовість. Наведемо стисло декілька прикладів, що будуть розвинені ширше, коли в наступних главах прийде на це нагода.
а) Спосіб об’явлення: від часів патріярхів аж до славнозвісного сну Соломона, об’являючись, Бог вдається до снів (Бут. 20:3; 28:12-15; 37:5-10; Суд. 7:13-14; 1 Сам. 28:6; 1 Цар. 3:5-14). У тих часах була загальноприйнятою думка, що божество об’являє себе в снах, подібно як і звичайним явищем було те, що його воля виявляється за допомогою жеребу (Вих. 28:30; Лев. 8:8; Чис. 27:21; Втор. 33:8; 1 Сам. 14:41 та ін.). Утім, поступово ці форми зникнуть, і вибрані Богом за посередників Його об’явлення люди, себто пророки, безпосередньо отримуватимуть слово, яким Бог звертатиметься до них без застосування особливих «чаклунських технік». В останньому ж періоді старозаповітного об’явлення Бог ще безпосередніше послуговуватиметься своїми посередниками, які подадуть нам свої роздумування та свої поради (сапієнціяльні книги), що для не дуже пильного читача можуть видаватися виключно плодом людського розуму та досвіду.
б) Зміст об’явлення: концепція і фундаментальний досвід спасіння переходять з матеріяльної, конкретної і часової площини до площини дедалі більш універсальної, глобальної і позачасової, а отож, і духовної. Від визволення з рабства та загрози фізичного знищення Ізраїля в Єгипті аж до об’явлення повноти життя душі і тіла після цього життя (Дан. 12; Муд. 2:23 – 3:9) можна спостерегти цілу прогресію інтуїцій, надій, сумнівів і врешті виразного об’явлення.
в) Моральні вимоги: саме ця ділянка, мабуть, найбільше привертає до себе увагу та викликає подив. Небезпідставно в перших століттях історії Церкви деякі єретики вважали, що Бог, Який об’явився в Старому Заповіті, не був тим самим Богом, що об’явився в Ісусі Христі: різниця між певними старозаповітними та євангельськими сторінками ввижалася надто великою, аби визнати в них натхнення того самого Бога. Ця різниця є реальна, і вона засвідчує весь той шлях, що був перейдений під впливом Божого діяння і Божого слова. Між законом відплати («око за око…») та євангельською терплячістю до завданих кривд віддаль чимала, подібно, як і між полігамією чи розводом і нерозривністю християнського подружжя або ж між низкою епізодів цілковитого винищення чи закликання прокляття на ворогів та любов’ю до ворогів і до всіх, хто нас ненавидить. Ми ще матимемо нагоду повернутися до цієї теми. А поки що хочемо лиш наголосити на цій поблажливості й поступовості, що невіддільно пов’язані з історичним Божим об’явленням. Це саме явище можна спостерегти також у концепції Бога, що її Ізраїль собі формував, у, так би мовити, винагороді, яку Бог обіцяє Своїм вірним, в уявленнях про особу Месії та про діла, що Він має звершити.