Біблія зродилася та сформувалася в лоні певного народу, спільноти живих та організованих людей, яким Бог об’явив Себе самого через Своє слово та Свої діла в історії. Ще задовго перед тим, як з’явилися книги Старого і Нового Заповіту, Ізраїль та перші християни досвідчили Божу присутність між собою, присутність Його слова, Його діяння, Його любови. Бог спонукував деяких людей діяти і говорити від Його імени і з Його силою ще далеко перед тим, як спонукати до писання; і Божий народ, для якого ці люди діяли та говорили, жив Божим об’явленням ще задовго до того, як воно було написане: від Божого імени та з Його силою діяв для добра Ізраїля й говорив до народу Мойсей, пояснюючи значення тих подій, що відбулися від звільнення з Єгипту до останнього моменту перед входом до обіцяної землі (пор., наприклад, Втор. 8); пророки говорили й пояснювали ту історію, яку Ізраїль переживав у своєму часі (пор., наприклад, Іс. 7; 36. 37); Ісус сповнював доручені Йому Отцем діла й пояснював їх значення (пор. Мр. 2:1-12; Ів. 5), не написавши при цьому жодного слова.
Поступово сформувалася ціла спадщина спогадів, що включали події, слова, норми морального життя, віру в Бога, що об’явив Себе, та надію на сповнення даних Ним обітниць. Цю спадщину збирали і передавали з покоління в покоління в повчаннях, що їх батько давав у сім’ї (Втор. 6:20-25), у літургійних відправах з нагоди щорічних свят, що нагадували народові найвизначніші події з історії спасіння (пор. Пс. 78:1-7), у дотримуванні законів та звичаїв, які базувалися на тих ділах та словах, якими Бог Себе об’явив (пор. Втор. 5:12-15).
Важливу роль у цьому збереженні та переданні відігравали священики та інші особи, посвячені для богослужіння, так само, як і групи тих «учнів», що ретельно зберігали проповідь пророків і зафіксовували її на письмі, збираючи цю проповідь у наших теперішніх пророчих книгах: книга Єремії значною мірою завдячує його «секретареві» Варухові, який зібрав воєдино слова цього великого пророка та доповнив свій твір кількома біографічними главами.
В останні століття перед Христом поряд з великими історичними та пророчими традиціями розвинувся ще один різновид літератури – літератури «сапієнціяльної». Загалом вона є плодом роздумів про попереднє об’явлення – роздумів, яким присвячували себе люди, що намагалися обміркувати, охопити своїм розумом передану від предків релігійну спадщину й наново представити її своєму поколінню, аби вона знову стала закваскою життя, поживою віри та стимулом вірности союзові з Богом. Ця вірність репрезентувала «мудрість», а людей, які присвячували свій розум, культурний рівень і досвід для того, щоб представити давню віру сучасним їм поколінням, вважали натхненими «духом мудрости», подібно, як давні пророки були натхнені «духом пророцтва».
Вплив Божого натхнення пристосовується до менталітету та до засобів висловлення, які змінюються від однієї епохи до іншої, аби вістка про Божу спасительну присутність і, відповідно, про надію для людини була доведена до неї через ті середники і в тих формах, що притаманні для кожної епохи. Із християнським об’явленням, із тим, що сказав і зробив Ісус, теж відбувся подібний процес, хоч він охопив значно менший період часу: див., наприклад, 1 Кор. 11:2,23; 15:1-3, де святий Павло нагадує вірним Коринту, що він передав їм те, що сам прийняв був від християнських спільнот та від апостольської проповіді про встановлення Євхаристії та про смерть і воскресіння Ісуса(пор. також Лк. 1:1-4; 1 Ів. 1:1-4).
Тож мова йде про традицію, носієм якої був цілий народ, традицію, яка збагачувалася з ходом часу, через яку передавали релігійний досвід і віру перших адресатів об’явлення і завдяки якій організувалося життя цього народу. Письмовий твір постає пізніше – іноді з принагідної необхідности, говорячи по-людськи, зафіксувати цю спадщину в сталій та незмінній формі, насамперед коли під небезпекою було збереження цієї традиції в цілості та чистоті. Зі Старим Заповітом це відбулося переважно наприкінці періоду монархії, під час заслання та повернення з нього (VІ-І: ст. до Хр.); з Новим Заповітом – у другій половині І ст. по Христі, коли почали відходити з життя безпосередні свідки проповіді та діяльности Ісуса Христа.
Натхнення до писання – це дія Божого провидіння, що мала на меті зберегти Його об’явлення передусім (але, очевидно, не виключно) у тих часах і обставинах, в яких звичайне усне передання могло виявитися недостатнім й існувала небезпека втратити деякі важливі пункти. Це був повільний процес, що охоплював цілі століття, і в ньому в певному значенні брав участь увесь Божий народ.
Те, що ми щойно сказали, стосується передусім до великих історичних та законодавчих традицій Старого Заповіту та до слів і подій з життя Ісуса. Багато ж книг Біблії зродилися відразу в письмовій формі, як, наприклад, Послання св. Павла чи деякі найпізніші книги Старого Заповіту. Святий Павло писав до спільнот, до яких не мав змоги прийти особисто; утім, і за його посланнями стоїть традиція християнської спільноти й апостольська проповідь про Ісуса і про спасительні Божі діла, що їх він викладає ще глибше, виявляючи їхнє значення та наслідки для християнського життя.
Божий Дух, що спонукував певних людей до діяння і мовлення та спонукував ізраїльський народ і перші християнські спільноти до збереження та передання Божого об’явлення, надихав інших чи іноді й тих самих людей до викладення на письмі цієї релігійної спадщини. Ці люди жили вірою усього народу і є мовби речниками цієї віри; вони перебувають і почувають себе на службі вірі та життю всієї спільноти і пишуть, аби зберегти, просвітити та оживити цю віру. Поза священною історією, яку Бог здійснив з людьми і в якій виявив Себе як Спаситель, як приятель і, поступово, як єдиний Бог та Отець всіх людей, ніхто з них не зумів би і не зміг би написати того, що написав, не зміг би навіть собі цього уявити.
Тож натхнення, що привело до письмового створення священних книг, є частиною тієї ширшої «асистенції», якою Бог супроводжував Своє об’явлення, наглядаючи, щоб воно збереглося незмінним у своїй суті для всіх людей. З цією метою Він просвічував розум авторів, спонукував їхню волю та асистував під час написання цих творів, адже письмовий твір мав бути середником збереження та передання об’явлення всім людям. Священні книги є плодом особливої харизми, чи благодаті, яку, власне, називають «натхненням»; але поза історією спасіння та поза тією спільнотою, що його пережила, воно не мало б сенсу.
Цією надзвичайною харизмою були наділені багато людей. Найвідоміші приклади – це старозаповітні пророки та новозаповітні апостоли. Вони є безпосередніми адресатами об’явлення, що його іноді й вони самі, принаймні частково, викладали на письмі (пор., наприклад, Єр. 29; 36:4; Ів. 20:30-31; 21:24-25).
Утім, дехто з них особисто не написав нічого. Згодом інші особи поступово і в більше чи менше повній формі збирали, передавали та записували їхні слова, аж поки біблійні книги не були написані в тій формі, яку вони мають сьогодні; так було з більшою частиною книг Старого Заповіту та з Євангеліями. Усі, хто зробив свій більший чи менший внесок, щоб зібрати об’явлення воєдино й надати йому літературної чи навіть лише усної форми, перебували під діянням харизми натхнення, аж поки ці писання не набрали остаточної форми, в якій були передані Церкві. Це було кінцевим пунктом усієї Божої асистенції в створенні цих книг.
Чимало невідомих людей, смиренних служителів традиції, приклалися своєю працею та своїми здібностями до того, щоби Боже слово прибрало людської форми. Багато інших роздумували над цією спадщиною особисто, зробили її предметом систематизованого навчання й виклали на письмі – як це було, наприклад, у випадку Сираха з його книгою (пор. Сир. 50:27; 51:13-20). Оскільки їхні роздуми живилися давніми Писаннями, це навчання було прийняте як плід духа мудрости, подібно, як колись було прийняте слово духа пророцтва. Ще ж інші люди під дією натхнення, що адаптувалося до їхнього поетичного хисту, складали псалми й пісні, завжди зберігаючи тісний зв’язок з об’явленням та з історією спасіння. Ці тексти стали молитвою, в якій ізраїльтяни абсорбували глибокий зміст своєї релігії й висловлювали Богові почуття прослави, вдячности та благання у своїх тривогах і потребах.
Як бачимо, Боже надихаюче діяння завжди проходить через поодиноких людей – у різних формах, відповідно до їхніх особливих здібностей і харизм у Божому народі; але це завжди відбувається в тісному зв’язку з об’явленням та з потребами і добром цього народу, що його Бог надихнув до писання.
Те, що пишуть біблійні автори, не завжди є безпосередньо об’явлене їм Богом. Вони черпають із спадщини традиції, яка таким чином набуває фундаментальної ваги. Чимало речей та відомостей вони могли довідатися із особисто пережитого досвіду чи як свідки подій, про які розповідають, – як, наприклад, у випадку низки сторінок Євангелій, Дій чи книги Єремії тощо. Часом вони навіть поміщають у свої твори письмові документи (пор. Ез. 4:17 нн; 5:7 нн); автор другої книги Макавеїв говорить, що його текст є скороченням твору якогось абсолютно нам невідомого Ясона Киринейського (2 Мак. 2:23). Утім, яким би чином священні автори не довідувалися про те, що пишуть, вони вчинили ці джерела власними, склали своє судження про них та вирішили викласти їх на письмі. Тож вони є справжніми авторами своїх творів. Те Боже діяння, що його ми називаємо натхненням, адаптувалося до різноманітних історичних обставин, так само, як адаптувалося в поодиноких авторах до різноманітних їхніх особистих якостей. Воно нічого не скасувало, не замінило собою жодної людської здатности, а використало та оцінило їх усіх, аби через написане різними способами людського висловлення слово передати нам Божу звістку.
Стосовно змісту Біблії слід розрізняти поняття натхнення і об’явлення. Об’явлення у вузькому розумінні – це коли Бог відкриває людському авторові речі, про які той у своєму часі та у своїх умовах не міг довідатися за допомогою людських середників; натхнення ж – це те особливе Боже діяння, що асистує священного автора, аби він написав усе й тільки те, чого бажає Бог, без різниці, яким чином він довідався про те, що пише. У Біблії все є натхненим, а, відповідно, – і словом Божим; однак не все в ній є об’явленим у вузькому значенні цього слова.
У Біблії все є Божим словом і водночас людським словом. Іноді в ній наведено слова інших осіб, що можуть бути навіть… богохульством. Ось деякі приклади: «Безумний говорить у серці своїм: Нема Бога!» (Пс. 14:1); судді Ісуса оголошують вирок: «Повинен умерти!» (Мт. 26:66). Твердження безумного та суддів Ісуса є хибні і, звісно, не являють собою Божого слова; у цих випадках словом Божим є твердження, що ті особи промовили слова, які їм приписують (пор. також Ів. 8:52-59).
Бесіда про натхненість Святого Письма має спонукати нас до акту віри в цей надзвичайно важливий Божий дар та до намагання засвоїти Божу вістку.
Прочитаймо три короткі уривки про це Боже слово: Іс. 40:7-8; 55:10-11; Рим. 15:4.
Перші два були написані в один із вирішальних для історії спасіння моментів – у час, коли євреї після довгих років заслання знову чують Божий голос, що лунає з уст одного з великих пророків, звіщаючи кінець тривалого страждання і пробуджуючи в їхніх серцях нову надію, базовану на слові, що належить до Божої вічности і всемогутности.
Третій короткий уривок – це слово святого Павла до християн у Римі (так само, як і до всіх християн усіх часів), які з повсякденного засвоєння письмового Божого слова можуть і мусять черпати спонуку до навчання, втіхи й надії. Лише оволодівши цим навчанням і цією надією, вони зможуть жити ними і стати їх носіями у світі, що такий розгублений і вкрай спрагнений слова, в яке треба увірувати, і надії, на яку треба звіритися.