Бесіда про біблійну історію спонукує нас сказати декілька слів ще про літературний жанр біблійних писань, що разом із предметом та метою об’явлення є надзвичайно важливим чинником для того, щоб знайти «правду» в Біблії.
Ми вже не раз говорили, що Бог об’явив Себе в історії вчинками і словами. Одним із наслідків цього Божого вибору було застосування такого способу мовлення, що був би зрозумілий для людей, до яких Він звертався. Це означає не лише те, що натхнені автори говорили та писали єврейською, арамейською чи грецькою мовами (цими трьома мовами написані книги Біблії), а не латинською чи китайською; це означає одну дуже важливу з погляду розуміння Біблії річ: Бог пристосувався до тих способів висловлення, розповідання, навчання та виявлення власних почуттів, що були притаманні тому часові і тому середовищу, в якому жили біблійні автори. Оті різні способи, за допомогою яких автор висловлює у своєму творі те, що має на меті сказати, ми називаємо «літературними жанрами». Важливо визначити ці способи висловлення біблійних авторів, тому що правда в Біблії дуже тісно пов’язана з ними, і застосовані в них слова набирають різного значення залежно від обраного літературного жанру.
Можна сказати, що літературний жанр – це немов «ключ», що дозволяє виконати написаний нотною грамотою музичний твір. Наведемо один приклад, що допоможе зрозуміти те, що хочемо сказати. Усі чули про Наполеона, про його подвиги та про його кінець. Чимало істориків присвятили свою увагу цьому персонажеві, перечитали всі документи його епохи й написали його життєпис, якомога краще документуючи свої твердження та судження. А поет Манцоні оспівав життя цього персонажа в славній поезії «П’яте травня». Звісно, правда документованої біографії Наполеона не є тією самою, що правда поезії Манцоні; ніхто не піде шукати в біографіях те, що висловив Манцоні у своїй поезії і навпаки; так само ніхто не скаже, що біографія є правдивою, а поезія ні чи навпаки.
Як бачимо, існують різні способи, як описувати історичну подію, і не завжди докладніший і точніший з них буде найбільш ефективним, щоб закарбувати в пам’яті якусь подію та її важливість. А саме цим були перейняті біблійні історіографи – як ті, що писали самі, так і ті, що будь-яким чином спричинилися до того, щоб надати сталої форми розповідям, що їх з покоління в покоління передавали усно, перед тим як їх було зафіксовано в письмовому вигляді.
Іноді біблійні автори виявляють себе справжніми історіографами, стежачи зблизька за подіями, про які розповідають: історія про Давидову родину від 2 Сам. 11 до 1 Цар. 2 – це справжній шедевр стародавньої історіографії, написаний за п’ять століть перед народженням Геродота, якого вважають «батьком історії». Це може залежати від матеріялу, який мали в розпорядженні окремі автори, та від їхньої геніяльности.
Вивчаючи літературні жанри Біблії, можна натрапити на деякі несподіванки. Розповідна форма певних сторінок чи певних книг, зарахованих до «історичних» чи «пророчих», не є незаперечним знаком, що перед нами розповідь про реальні події. Пригадаймо один усім добре відомий епізод з життя Давида. Після двократного гріха царя до нього приходить посланий Богом пророк Натан і розповідає йому про страшну кривду, що її завдав один багач одному біднякові. Цар вірить його слову й оголошує свій суд. Тоді Натан відкриває карти: випадок, про який він розповів, був вигаданий з чітко означеною метою, і Давид розуміє, що урок пророка стосувався до нього самого.
Коли б ми прочитали лише розповідь пророка (2 Сам. 12:1-6), ми були б переконані, як і Давид, що описана в ній подія реально відбулася, тимчасом як пророк лиш вигадав цей приклад, аби подати свій урок цареві. У цьому випадку, читаючи далі, легко можна зауважити, що пророк використав літературний жанр притчі, в якому «правда» полягає не в об’єктивності описаного факту, а в тій науці, що випливає зі самої розповіді.
Те, що спостерігаємо в цьому короткому прикладі, може відбуватися з розповідями набагато більшого обсягу, навіть і з цілими книгами, написаними як одна довга притча (наприклад, книга Йони), в яких «правда» пов’язана із повчанням, що його автор, а значить і сам Бог має намір передати читачеві. Звісно, автор міг вибрати інший спосіб, як писати, інший літературний жанр; але він обрав розповідну форму. Очевидно, не нам сьогодні судити, як якийсь автор двадцять п’ять століть тому мав чи не мав писати. Він вибрав той спосіб, що найбільше припав йому до вподоби і що, на його погляд, був найбільш ефективний для того, щоб передати сучасникам те, що він мав намір сказати. Нашим завданням тепер є зрозуміти, як він насправді висловився, щоби не викликати непорозумінь і щоб не приписати йому таких намірів, яких він не мав.
Між історичною розповіддю, що з більшою точністю відображає події, як, наприклад, уже згадана друга книга Самуїла чи перша книга Макавеїв, з одного боку, та вигаданим з повчальними цілями розповідним жанром, з іншого, існує багато різних способів, як описувати події, – більше чи менше наближених до реальних фактів, як ми згодом побачимо.
Тут доречно буде пригадати собі про існування та важливість літературних жанрів передовсім у сфері прози (хоч і в поезії та в пророчій проповіді теж існують різні літературні жанри), щоб дійти до тієї правди, яку Бог мав намір нам передати на різних етапах історії спасіння за допомогою різних людських способів мовлення.