Завершальна заувага другої глави стверджує, що чоловік і жінка були нагі, проте не відчували при цьому жодної незручности чи сорому ні між собою, ні перед Богом, Який створив їх такими. Ця заувага дуже важлива не лише тому, що вона є зв’язним елементом із третьою главою (пор. Бут. 3:7,21), але насамперед тому, що завдяки їй можна ще краще зрозуміти становище людини в первісному Божому проекті. Нагість вказує не лише на безпристрасність та врівноваженість у взаємовідносинах між чоловіком і жінкою на чисто статевому рівні, але передусім на те, що людина є сотвореним буттям і що це не становить перешкоди для гармонійної зустрічі з Творцем та із їй подібними. Нагість вказує також на щирість у спілкуванні, на простоту і цілковиту взаємодовіру, завдяки яким немає потреби «покриватися», маскуватися, захищатися. Близькість і приязнь із Богом, Якому віддано власну неміч, породжують щастя і рівновагу в людських взаємостосунках.
Щоб жити в правді власного буття, людська особа (чоловік / жінка) має визнати свій стан «сотвореного єства» і, відповідно, прийняти все те, що Бог вчинив для неї (а Він сотворив весь всесвіт!), як дар; вона має зробити це свобідним, відповідальним актом волі, як справді годиться «людині». Незважаючи на всю близькість із Богом, Адам і Єва не могли безпосередньо бачити Його. Їхня зустріч з Ним була зустріччю у вірі: якщо було б не так, то не існувало б жодного випробування і жодного вільного вибору. Вони мусили довіряти Богові та Його слову, вірячи, що їхнє становище залежить від рішення довіритися Йому; заперечуючи ж Йому, вони пішли б назустріч наслідкам, які на той час ще не були вповні чіткі: з’їсти якийсь фрукт не спричинює смерти! Адам і Єва були покликані не так до акту послуху, як до акту віри і довіри: акт віри передбачає підкорення розуму, свобідне вживання волі і передусім довіру до Бога, Який виявив їм усю Свою любов; тож ця довіра мала тверді основи.
Автор розповіді не був «кореспондентом» в Едемському саду; він будує свою розповідь, послуговуючись тими символами й засобами мовлення, що були притаманні для його культурного середовища: змій, дерево життя, дерево пізнання добра і зла… Заборону споживати плоди цього дерева було дано для того, щоб уможливити доступ до дерева життя, про яке сказано в Бут. 2:9 і в Бут. 3:24, наприкінці розповіді. Дерево життя – це поширений на стародавньому Середньому Сході символ – засіб осягнення безсмертя та поєднання з божеством; натомість дерево спокуси – це суто біблійний символ. У плодах цього дерева автор зображає пізнання добра і зла, що в семітському способі мовлення вказує на владу встановлювати, що є добре і що зле, незалежно від Бога і на противагу Богові, себто на противагу тому, що Він встановив як добро і зло, – не так з якоїсь примхи, а як дійсність, що закладена в сутності кожного сотворіння й зокрема в людині, сотвореній на Його образ і подобу. Людина не може встановлювати добра і зла: шукати такої «моральної автономії» означало б відкинути Божий задум, спрямований для добра людини, і в кінцевому підсумку намагатися заперечити своє становище сотвореного буття.
Поява на сцені змія-спокусника пов’язана з тим значенням, якого набрала ця істота в ханаанській поганській релігії, з якою Ізраїль увійшов у контакт після завоювання ханаанської землі. Змій був символом плідности для людей, тварин та для землі; так само він був символом магії, себто знаком намагання заволодіти божеськими силами завдяки знанню певних специфічних формул та обрядів. Тому використання цієї тварини в нашій розповіді набуває в намірах автора доволі полемічного характеру: відкидаючи правдивого Бога й відкидаючи добро і зло такими, якими Він їх встановив, людина шукає власної дороги до життя й до щастя деінде, у тому, що не є Богом, в ідолах чи в магії; утім, вона не знаходить нічого іншого, як лише безсилля і смерть.
Спокушення Адама і Єви стається на зразок будь-якого іншого спокушення: в основі всього стоїть намова, що приходить ззовні та спричиняє кризу взаємин з Богом. Змій намовляє Єву спожити заборонений плід не прямо; у своїй розмові з нею він підходить здалека, змальовуючи Бога егоїстичним і брехливим, таким, що не хоче поділитися Своєю владою і боїться, щоб вони з Адамом не могли стати такими самими, як сам Він. За твердженням змія, справжньою рацією Божої заборони є егоїзм і заздрість; загроза смерти – це проста брехня; навіть більше – саме цей плід зробить їх такими, як Бог, знавцями добра і зла!
Єва дала себе переконати; вона завагалася в тому, що Бог справді бажає для неї з Адамом добра і щастя. Завагалася в любові Бога, Який дав їм усе, і повірила наклепам спокусника, який не зробив для них абсолютно нічого. Думаючи, що вони зможуть стати такими, як Бог, нехтуючи Його задум, думаючи, що зможуть самі здобути власне щастя, нехтуючи Його волю, вони взяли плід і спожили його. Проте це мало силу хіба лиш дати їм пізнати зло, а не вчинити їх господарями добра і зла.
Як каже автор, після цього вчинку Адам і Єва зауважують, що вони нагі. На відміну від того, як було досі, нагість стає тепер вкрай негативним станом – станом страху і сорому перед іншими та перед самим Богом. Тож вони намагаються зарадити, як можуть, і покривають себе славнозвісним «фіґовим листям».
Ще одна заувага: спокусник обіцяє Адамові та Єві, що вони стануть такими, як Бог. Насправді саме в цьому полягав первісний Божий задум, як виразно сказано в Новому Заповіті: Павло запевняє нас, що Бог нас «передбачив… і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його» (Рим. 8:29); а Іван стверджує, що ті, хто приймає Ісуса як Сина Божого, споконвічне Слово Отця, отримують змогу стати Божими дітьми (Ів. 1:12); і ще у своєму Першому посланні він пише: «Подивіться, яку любов дав нам Отець, щоб ми були дітьми Божими, і ними ми є… Ми тепер – Божі діти… Будем подібні до Нього, бо будемо бачити Його, як Він є» (1Ів. 3:1-2). Саме бажання бути такими, як Бог, бути подібними до Нього не є «первородним гріхом»; первородним гріхом є намагатися здійснити це власними силами, протиставляючись Богові, замість того щоб прийняти це останнє довершення нашого буття як остаточний та найвищий дар Отця, який реалізує повноту нашого щастя. Насправді первородний гріх живе в кожній людині, адже кожен із нас відчуває в глибині свого єства спокусу здобути своє щастя власними силами, відкидаючи будь-яку довіру до Бога: саме це є передумовою як першого, так і всіх інших гріхів.