«Судовий процес» (Бут. 3:8-19)
Допит (вв. 8-13): як тільки Адам та Єва зауважують присутність Бога, «що по раю ходив, як повіяв денний холодок» (ця деталь вказує на близькість, що існувала між Богом та людською парою), першою їхньою реакцією було втекти, заховатися через страх і сором ще перед будь-якою реакцією з боку Бога, Який просто кличе їх: «Адаме, де ти?» Це запитання мовби висловлює Боже здивування, чому вони обоє не виходять Йому назустріч. Тут починається допит, в якому наголос покладено, з одного боку, на «відповідальності», а з іншого – на намаганні уникнути цієї відповідальности, стараючись перекласти її із себе на інших. Хоч походження зла є тайною, оскільки воно не зроджується лише в людині, а приходить ззовні (від змія), правдою залишається те, що людина може прийняти або відкинути намовляння, звернені до неї.
Людина відповідальна за свої рішення. Будь-яка психологічна, соціологічна чи біологічна теорія, що намагається зняти з людини відповідальність, насправді зводить її до ролі робота й, отож, заперечує її свобідну й відповідальну людську сутність.
Зауважмо ще, що гріх, себто негативний вибір, що йде проти власного добра і власного щастя, розбиває суспільство та взаємну солідарність. Адам мовби відрікається тут від жінки, яку спершу прийняв був як найбільший Божий дар, і бачить її тепер як спокусницю, причину помилки і зла. Попри те вони обоє винні і відповідальні за свій вибір та за його наслідки, що були наперед провіщені.
Вердикт (вв. 14-19): Адам і Єва не можуть залишатися далі в Едемському саду. Вони відкинули Божий задум, розірвали близькість із Ним; зустріч з Ним викликає тепер у них страх і сором. Божий вердикт лиш визнає цей стан речей. Бог серйозно ставиться до вибору людини, отож вона «повертається до землі, з якої була взята», – не лише в біологічній смерті, а ще перед нею, у своєму щоденному житті з усією його суворістю, непевністю та беззмістовністю; із трудністю в зусиллях немов «навпомацки» (Дії 17:27) віднайти Бога через залишені їй знаки, які, однак, ніколи не є досить чіткі; із трудністю у взаємостосунках з іншими – як у подружній парі, так і в усіх інших формах спільного життя; із трудністю співжиття навіть з природою і з тваринами.
Стрижневий присуд – це прогнання з Едемського саду, що є символом життя в приязні і в близькості з Богом, хоч поки що лишень у вірі. Інші «присуди» стосовно чоловіка та жінки висловлюють лише наслідки цієї зміни стану речей і зводяться до присуду жити в «природному» фізичному й біологічному середовищі, до якого ми належимо, в якому звичайним є зазнавати терпінь, болів, хвороб і смерти зі страхом та непевністю, що її супроводжують.
Часто ми схильні скидати на Адама та Єву всю вину за наше нещасне життя; але такий спосіб думання слід відкинути. Безперечно, наше теперішнє становище є плодом того першого неправильного рішення, але так само і всіх інших неправильних рішень, що їх учинили всі людські покоління і ми самі. Ми живемо мовби на велетенській платформі, яку дедалі більше перехиляємо, роблячи її дедалі більше ковзкою й ще більше утруднюючи її вирівняння – як на особистому, так і на соціяльному, національному і світовому рівнях.
Перша Благовість (в. 15): утім, увага автора зосереджується насамперед на першому присуді, єдиному, в якому знаходимо прокляття – прокляття спокусника. Його проклято без жодних пом’якшень і навіть без допиту. У контексті цього присуду і прокляття міститься славнозвісний 15-й вірш, що його назвали «протоєвангелієм», себто «першою благовістю» для людства, упалого в гріх.
До поразки та упокорення спокусника, що представлені в засуді повзати по землі та ковтати земний порох (так звичайно змальовували переможених у війні ворогів), додасть свій внесок і жінка, яка завжди перебуватиме в боротьбі з ним, як будуть у боротьбі між собою їхні потомства, допоки один Нащадок жінки не розчавить голову змія, і це стане остаточною перемогою добра над злом, Бога над Його супротивником, людини над її спокусником. Змальовуючи все те зло, що поширилося у світі через гріхи чоловіків і жінок, починаючи від першої пари, Біблія робить це не лише для того, щоб дати нам пізнати, що таке становище походить не від Бога, а є «нашим»; вона це робить насамперед для того, щоб об’явити нам та запевнити нас, що Бог не змиряється з цим безнадійним становищем: Бут. 3:15 – це слово, яке своїм сяйвом освітлює всю цю главу, де знаходимо спокусу, гріх, сором з усіма їхніми жахливими наслідками.
Що тут є справді важливим – це факт, що Бог не залишає нас, Він продовжує прагнути спасіння людства. Тож Він сам вкладає в жінку, першу обдурену, і в усе її потомство (себто все людство) вічну ворожнечу до спокусника та його потомства (тих, хто свідомо й рішуче стає на сторону «змія»). Боротьба між добром і злом у різних індивідуальних та колективних формах триватиме завжди аж до того часу, коли один із нащадків жінки остаточно не розчавить голови змія, назавжди знищивши зло.
Християнська інтерпретація вбачає в тексті Бут. 3:15 перше звіщення приходу Ісуса, Сина Божого, «що родився від жони» (Гал. 4:4), який, як новий Адам (Рим. 5:12-21), переміг усі диявольські наклепи та став основоположником нового людства. Тож не дивно, що Церква, починаючи ще від перших століть християнства, впізнала в тій жінці, потомство якої мало розчавити голову змія, особу Марії, нової Єви.
Із Христом боротьба проти зла не вщухає, а стає ще напруженішою, оскільки її підбадьорює і надихає оживлена надія на перемогу: Христос уже переміг зло Своєю перемогою над смертю, що є його найжорстокішим виявом.
Незважаючи на те, що всі ми народжуємося синами Адама, схильними до зла, ми також маємо благодать увійти в нове Христове людство, що не обмежується лише тими, хто приймає хрещення, а охоплює всіх, навіть тих, хто жив ще перед приходом Христа: усі є покликані і можуть стати Божими синами такими шляхами, що їх знає та здійснює лише Отець.
Прогнання із саду (Бут. 3:20-24)
Ми вже говорити про «прогнання» з Едемського саду, що є наслідком вибору Адама та Єви: Бог серйозно ставиться до цього вибору, отож сад зачинено й поставлено як охорону херувима з вогненним мечем. Насправді тут символічно констатовано, що зник той стан приязні, близькости і глибокої злуки з Богом, в якому людство було сотворене.
Херувим – це своєрідне «чудовисько» з лицем людини, тілом лева та орлиними крилами, як це бачимо на зображеннях, що їх знаходимо в асирійських та вавилонських палацах і храмах, де його змальовано як охоронця священности цих споруд. Полум’яний меч – це грім, явище природи, над яким лише Бог має владу і який знищує кожного, у кого вдаряє.
Поза садом (чи раєм) сліди Бога ще існують, проте їх значно важче буде віднайти. Лише в Ісусі вони стануть виразними, явними.
Є ще остання деталь, що разом зі звіщенням про спасіння виявляє Божу любов: Бог виготовляє для першої пари, яку спіткало нещастя, шкіряну одежу. Він дає їм одяг, тобто частково повертає їм втрачену гідність і красу (Бут. 3:21), аби уможливити їх співжиття і взаємоповагу, яку вони мають виявляти одне до одного.
Тут починається довгий шлях людства, що буде тривати століттями, даючи місце історії, від якої Бог не віддалиться і в якій завжди намагатиметься бути присутнім, щоб відновити Свій образ в людині, не силуючи її свобідної волі, не перестаючи пропонувати їй спасіння, яке можна осягнути тільки в співпраці з Ним.
* * *
Коли біблійний автор у цій «другій розповіді» описує нам походження людства, розповідаючи про сотворення лише одного чоловіка й лише однієї жінки, він не має наміру навчати чи стверджувати наукову теорію «моногенізму» (себто походження людства від однієї-єдиної первісної пари). Він застосовує цей спосіб мовлення, бо це був найпростіший і найзрозуміліший шлях, як висловити значно важливішу правду – правду про наші стосунки з Богом, і як навчити того, що ми звемо доктриною про первородний гріх, тобто віддалення від Бога всього людства, бо все воно перебуває в цьому становищі й потребує відкуплення. В усій глибині цю доктрину можна зрозуміти лише в Церкві після звершеного Ісусом відкуплення (пор. Рим. 5:12-21). Найкращим середником для священного автора і для сучасного йому менталітету було показати Адама (це ім’я означає просто «людина») як главу великої родини, який втягує все своє потомство в становище, що його він спричинив своєю поведінкою. Тій солідарності зла, до якої кожен додає свій внесок особистими гріхами, протиставлено солідарність добра, на чолі якої стоїть Ісус, Божий Син, Який знищив для всіх братів первісний присуд, давши всім нам благодать співпрацювати з Ним над здобуттям власного спасіння та спасіння ближнього.