Левити – це нащадки Леві, одного з дванадцяти синів Якова, яким належали священицькі функції та обов’язки, що їх вони мали виконувати під проводом первосвященика Аарона та його наступників. Ця книга містить у собі приписи, що регламентують священні відправи, як, наприклад, різного роду жертвоприношення, посвячення священиків, щорічні свята; до неї входить також велика кількість приписів, що стосуються практичної поведінки ізраїльтян, які мали жити як народ святий, себто відділений від інших поганських народів, – так, щоб бути гідними Божої святости. Багато приписів пов’язано зі звичаями та практиками тодішнього часу, і Бог, ставлячись поблажливо до менталітету євреїв, дає Себе почитати такими культовими актами та обрядами, що сьогодні можуть викликати в нас подив, але тоді, оживлені глибоким почуттям релігійности та сповнення Його волі, вони були неабияк важливі: це були способи, притаманні для того часу та для тієї культури, як прилюдно виявити свої найглибші релігійні почуття прослави, поклоніння, подяки, каяття за гріхи та прохання про допомогу.
Отже, книга Левитів складається з різних збірок законів і норм, що стосуються до богослужб та до стану «чистоти», чи «святости», обов’язкового для того, щоб могти брати в них участь:
- 7 гл.: ритуали різного роду жертвоприношень;
- 10 гл.: ритуал посвячення священиків;
- 15 гл.: норми щодо легальної чистоти та нечистоти;
- 16 гл.: ритуал святкування дня «покути» (Йом Кіппур);
- 26 гл.: збірка моральних, ритуальних та інших норм і приписів («кодекс святости»);
- 27 гл.: норми та ціни для різного роду викупів (додаток).
Усе тут подано у світлі Божої святости, якій має відповідати святість Його народу: «Ви маєте бути святими, бо я, Йгвг, Бог ваш, – святий» – це часто повторювана фраза. Святість тут розуміється не так у релігійному чи моральному значенні, як радше немов у фізичний спосіб, як якесь дуже потужне магнітне поле: наблизитися до святого Бога в богослужінні означає увійти в це поле, в якому гине все, що не спроможне його тримати, тобто що не є в стані «чистоти».
Цей стан вимагав насамперед сповнювати деякі норми, що їх сьогодні ми називаємо моральними, як, наприклад, заповіді; але він також вимагав дотримуватися і таких особливих приписів, які можна охарактеризувати як табу, – тобто певних наказів чи заборон, які спричинювали втрату стану чистоти, якщо їх порушити. Навіть деякі обставини, що не є залежні від волі, чи морально законні та вимушені дії могли спричинити стан нечистоти: те, що стосується передання життя (статевий акт, пологи й ін.), контакт із тілом померлого (навіть коли його приготовляють до поховання), деякі недуги (наприклад проказа) тощо. Крім цього, існували тварини, яких вважали «чистими» (яких можна було їсти та приносити в жертву), а інших – «нечистими».
Як ми вже сказали, Бог опустився до рівня цього релігійного менталітету, та поступово, за допомогою проповіді пророків, виховуватиме Свій народ до дедалі більш внутрішнього й особистого релігійного виміру, не касуючи при цьому виміру зовнішнього й громадського.
Серед найважливіших приписів цієї книги знаходимо заповідь любити ближнього як самого себе (Лев. 19:18), яку євреї обмежили лише до своїх співгромадян і яку Ісус поширив на всіх людей. Вона стане Його заповіддю, яку Він поставить поряд з першою та найголовнішою заповіддю любови до Бога, сформульованою у Втор. 6:5 (див. Мр. 12:28-34, а також Лк. 10:25-37, притчу про доброго самарянина, в якій Ісус дає зрозуміти, що обов’язок любови до ближнього не може знати жодних бар’єрів – ні расових, ні релігійних).
Попри щиру релігійність, яка виражалася в цих жертвоприношеннях, найглибша вартість єврейської літургії і, відповідно, книги Левит, полягає в тому, що вона є провіщенням тієї жертви, в яку Ісус приніс Себе самого, жертвуючись у найвищому акті любови та послуху Отцеві за всіх людей. Зважаючи на це жертвоприношення, Бог приймав попередні тваринні жертви.
Послання до Євреїв виявить усю недостатність тих жертв та їхню функцію провіщення (пор. Євр. 10:1-10), показуючи ефективність Христового священства та єдиної жертви нового союзу.