Книга Суддів
Ісус Навин, зрісши при Мойсеєві, успадкував від нього його дух, глибоку віру та живе почуття відповідальности, якої вимагав союз із Богом. Користуючись великим авторитетом у народі, він зміг утримати його у вірності Богові, послуговуючись також допомогою інших старшин та начальників, котрі пережили разом з ним дні славних перемог та досвідчили на собі Божу присутність та Божу опіку.
Після смерти Ісуса і всього його покоління не існувало більше людини, яка була б живим символом національної єдности та невтомним промотором вірности Богові. Кожне з племен опинилося перед власними труднощами й перед народами, які після блискавичних поразок, зазнаних у часах Ісуса Навина, невдовзі переорганізувалися та почали всіма можливими способами напосідати на євреїв, іноді навіть здобуваючи перемогу над ними та розграбовуючи і спустошуючи їхні здобутки.
Коли становище ставало небезпечним, ті ізраїльські групи, що перебували під загрозою (цілі племена чи навіть декілька племен), підпорядковувалися одному провідникові, який був у силі зорганізувати спротив та контрнаступ. Автор книги Суддів намагається показати ізраїльтянам та всім іншим читачам найглибше, справді правдиве – себто релігійне – значення подій, які відбулися в період осідання у вітцівській землі, що охоплював приблизно два століття – від кінця ХІІІ-го до останніх десятиліть ХІ-го.
Саме з тією метою, щоб наголосити на цьому значенні, автор зібрав відомості про події, що відбулися між смертю Ісуса Навина та зародженням монархії. Тому, коротко розповівши в першій главі про історичну ситуацію, у другій він подає ключ до розуміння тих подій, про які розповідатиме у своїй книзі від 3:7 до 16:31. Суд. 17-21 є свого роду додатком: у цих главах подано розповідь про певні епізоди, що відбулися в період суддів, але не пов’язані із жодним суддею і не вписуються в ту схему, за якою автор розповідає історію цього періоду.
Ізраїль зазнавав утисків від своїх ворогів не через те, що був слабший, менший кількісно чи гірше озброєний, а через те, що піддавався впливові ханаанського способу життя, покидав свого Бога та доходив навіть до того, що поклонявся іншим божествам. Лише коли ханааняни утискували ізраїльтян, грабували чи нищили їхній урожай, вони згадували про свого всемогутнього Бога, визнавали свої гріхи та благали про милосердя і спасіння. І Бог, будучи завжди вірним та милосердним, спонукував тоді деяких сильних людей стати на чолі євреїв і визволити їх: саме ці люди звалися «Суддями». Як бачимо, це слово вказує не так на суддів у трибуналі, як радше на військових провідників, визволителів. Після перемоги, отриманої з явною Божою допомогою, ці люди продовжували мати певний авторитет серед народу й закликали його до віри та поклоніння єдиному правдивому Богові.
Благословення, пов’язані з вірністю союзові, провіщали заволодіння обіцяною землею: її здобуття довело вірність і силу Бога Йгвг. Натомість невірність народу каралася нестабільністю в щойно здобутій землі: ханааняни, мідіяни, филистимляни та інші народи стають знаряддям у руках Йгвг, яких Він посилає, щоб пригнітити Ізраїля. Утім, усі ці кари є лише лікувальні, адже Бог завжди залишається милосердний.
Коли ж народ визнає своє упокорення й звертається з благанням до Йгвг, тобто навертається до Бога своєї історії і тримається союзу, то Божа могутність не дає на себе чекати. Складається враження, що Бог більше зацікавлений у спасінні людини, ніж людина у своєму власному спасінні. Основна думка, на якій акцентується увага в Біблії, – це вірність Бога Йгвг Своїм обітницям: це стрижневе значення слова «правда» в Біблії, яка об’являє нам Бога таким, Який ніколи не дає чекати на Себе.
Більше, ніж у будь-якій інший книзі, у книзі Суддів показано два способи поведінки: поведінки Бога, Який спасає, та поведінки непостійної людини, яка часто збивається з дороги, але яка вміє також відповісти та усвідомити свою провину.
Пригоди кожного судді зокрема описано за схемою з чотирьох моментів:
- гріх ізраїльського народу, зокрема ідолопоклонство;
- Божа кара, виявлена в гніті з боку ханаанян;
- покаяння та благання про Божу поміч;
- спасіння, осягнуте завдяки якомусь проводиреві (судді), якого Бог покликає та провадить до перемоги.
Автор подає імена дванадцятьох суддів, що відповідають числові ізраїльських племен: шістьох із них він практично лише згадує на ім’я, а подвиги інших шести описує більше чи менше широко. Найславніші з них – це Гедеон і Самсон.
Вражаючим, принаймні для нас, є обіт Їфтаха, який перед битвою з аммонітянами присягається Богові пожертвувати Йому у всепалення першу особу, що вийде йому назустріч з його дому. Цією особою стала єдина його дочка, першою побігши назустріч переможному батькові. Їфтах дотримується свого обіту, і дочка приймає цю жертву. Звісно, Бог не бажав ні цього обіту, ані його сповнення; утім, у певному значенні заслуговує на подив вірність своєму слову цього неотесаного ізраїльтянина, вигнаного з дому, який став проводирем ватаги розбишак, перед тим як був вибраний оборонцем своїх співвітчизників. Він відчуває обов’язок дотриматися обіту, знаючи, що те, що було пожертвуване Богові, не може бути безкарно забране назад. Очевидно, його сумління не було просвічене, однак він принаймні був вірний даному слову, незважаючи на весь біль батьківського серця.
Що ж до чудесної сили Самсона – єдиного судді, який вершить свої діла сам, оскільки вартий цілого війська, – треба зауважити, що його сила полягала не так у його волоссі, як радше у вірності посвяченню Богові, оскільки він був «назореєм», як про це казали євреї. Назорей, себто посвячений Богові, зобов’язувався не стригти волосся, утримуватися від п’янких напоїв, не торкатися до мертвого тіла (пор. Чис. 6:1-21). Довге волосся, що його не можна було обстригати, було лише зовнішнім знаком цього посвячення. Коли ж він потрапляє в пастку Деліли, то практично вже втрачає своє посвячення, будучи готовим на все задля любови до цієї жінки й таким чином виявляючи їй таємницю своєї сили. Після остриження його волосся автор зазначає, що Самсон «не знав, що Господь відступився від нього» (Суд. 16:20).
Осліплений та ув’язнений у темниці, він, мабуть, мав змогу схаменутися й покаятися; у кожному разі його волосся підросло, і він знову отримав свою силу, щоб завдати останнього удару ворогам Ізраїля, филистимлянам. Це єдиний випадок, коли Самсон звертається до Бога в молитві (Суд. 16:28).
Книга завершується двома епізодами з періоду суддів: плем’я Дана переселяється на північ Галілеї, а Ізраїль стає на братовбивчу війну проти Веніямина, бо декілька чоловіків із цього племені допустилися жахливого безчестя супроти жінки одного левита, «безчестя, ніколи не чуваного в Ізраїлі».
Книга Рути
Книга Рути, що складається лише з чотирьох глав, розповідає про одну історію, яка випромінює доброту та жертовність, історію, що також відбулася в період суддів. Коли б намагатися її переказати, то втратився б весь її смак. В усій своїй короткості та свіжості вона читається одним подихом.
Невідомий автор розповідає нам історію Рути не лише тому, що її протагоністка – це прекрасний приклад релігійних і моральних чеснот, а й тому, що вона стала прабабусею Давида (і, відповідно, предком Месії, пор. Мт. 1:5). Вона прийшла заховатися під покров ізраїльського Бога, Якого обрала своїм Богом, адже Він з любов’ю та милосердям приймає і неізраїльтян, котрі покладають на Нього своє довір’я.
У 4-ій главі цієї книги знаходимо яскравий опис, як відбувалися «засідання», на яких полагоджували питання цивільного права в трибуналі. У цьому випадку мова йшла про виконання закону «левірату» (Втор. 25:5-10), який тут поширюється до дальшого споріднення, ніж між рідними братами.
Цим яскравим і заспокійливим (після стількох сумних подій) епізодом Біблія завершує епоху Суддів, аби розпочати розповідь про не менш бурхливий та рясний на радісні й сумні події період монархії.
Хоч книга Рути була переробкою одного стародавнього передання, її було опубліковано, мабуть, лише після заслання і вона являла собою начебто мовчазну критику тих суворих нормативів, що їх прийняли Езра та Неемія щодо мішаних подруж (пор. Ез. 9-10; Неем. 13): адже й серед неєвреїв можна знайти таких людей, як Рута, моавитянська чужинка! Ця книжечка в пізньому юдаїзмі була призначена для літургійного читання під час свята Седмиць (П’ятдесятниці).