Власне, в тому уривку з книги Второзаконня, що ми його пригадали, Бог ставить євреїв насторожі перед «фальшивими пророками», які вдавали, ніби вони говорять від Божого імени, насправді не будучи Ним послані (Втор. 18:20). Правдиві пророки муситимуть боротися з ними і навіть чимало терпіти, позаяк тим фальшивим пророкам, справжнім шарлатанам і хитрим авантюристам часто вдавалося завоювати довіру царя, народу та багатіїв. За їхніми словами, Бог завжди був вдоволений Ізраїлем, усе було гаразд; вони давали себе підкупити багатим та впливовим людям, підлещуючись до них, стараючись ніколи не говорити про їхні хиби та про їхнє свавілля (стосовно цього можна прочитати дуже жваву і трагічну сторінку 1 Цар. 22:6-40).
Правдивих пророків можна було впізнати, спостерігаючи щонайперше за їхнім святим життям та їхньою безкорисливістю, на противагу до тих, хто шукав матеріяльного пожитку зі свого «ремесла»; їх можна було впізнати передусім з їхньої проповіді та зі здійснення якогось пророцтва про недалекі події – пророцтва, яке могли перевірити самі їх сучасники.
Правдивих пророків посилав безпосередньо Бог, обираючи їх абсолютно свобідно, незалежно від їхнього соціяльного становища: Ісая походив з визначного роду, Амос був бідним пастухом і оброблювачем диких фіґовниць, Єзекіїл був священицького походження. Певна річ, вони не бралися до привселюдної проповіді з власної ініціятиви. Бог особливим способом об’являв їм Себе, виразно кличучи їх бути посередниками Його слова. Часто таке покликання супроводжувалося також видінням (найвеличнішими були видіння Ісаї та Єзекіїля).
Після першої зустрічі з Богом пророк розпочинав свою трудну місію, що часто спроваджувала на нього переслідування та безперестанні розчарування, адже багато хто на їхній голос вдавав глухого.
Багато пророків, справжніх предтеч останнього великого пророка, розплачувалися за вірність своїй місії та вірність Богові стражданнями та смертю, як нагадає Ісус Своїм супротивникам, коли вони готували змову, аби засудити Його на смерть (пор. Мт. 23:35 і Лк. 11:49-51).
Манера мовлення пророків
Навіть після Божого покликання пророк не мав постійного зв’язку з Богом. Бог «давався чути» Своєму пророкові, коли хотів сказати щось Ізраїлеві, і пророк промовляв від Божого імени лише тоді, коли отримував Його слово. Коли Давид замислив збудувати Богові «дім», себто храм, і запитав, що на це скаже пророк Натан, цей з ентузіязмом поставився до задуму царя й заохотив його розпочати роботи. Але Бог… – не був такої думки: не тому, що Він не бажав храму, а тому, що його мав побудувати син та наступник Давида Соломон.
Тож Бог посилає Натана до царя Давида, щоб переказати йому Свою волю і сповістити, що не він збудує Богові дім, а Бог збудує дім Давидові. Бог «грає» на подвійному значенні слова «дім»: Давид прагнув збудувати «будинок» на честь Бога і для поклоніння Йому; Бог же має на увазі, що Він забезпечить Давидові стабільний чи, радше, вічний «рід», тобто потомство (2 Сам. 7). Для нас тут важливо зауважити, що Натан спершу говорив від власного імени, як звичайна людина та царський дорадник, а відтак – як пророк, від Божого імени.
У цьому конкретному випадку пророк Натан говорив доволі зрозумілою мовою: йшлося лиш про те, щоб передати цареві Божу «вістку». Але пророки цілковито перебувають на послугах слова, і може так трапитися, що саме життя пророка чи якісь особливості його життя приберуть значення пророцтва. У цих випадках пророк пророкує своїм власним життям – своїм неодруженим станом та відчуженістю (Єр. 16), неоплаканою смертю дружини (Єз. 24), жалем з приводу зрадженої любови (Ос. 2)[1]. Через це пророки іноді вдаються до дещо дивної мови: вони виконують деякі «оригінальні» дії, намагаючись привернути до себе увагу присутніх. Згодом вони пояснюють значення цих «символічних» вчинків. Ісая, наприклад, прилюдно ходитиме «нагим та босим» упродовж аж трьох років, «зображаючи» ті депортації та пограбування, що скоять асирійці в Єгипті та в Етіопії (сучасний Судан) (пор. Іс. 20:1 нн), та відраджуючи Юді покладати свою надію на Єгипет (пор. також Єр. 19; 1 Цар. 11:29нн).
Бог не завжди контактує зі Своїми пророками за допомогою «слів». Говорячи про майбутнє, пророки значно частіше описують «видіння». Бог тут не «говорить», а «показує» їм дещо з майбутньої долі Ізраїля чи Месії. Тоді пророк мусить перекласти словами те, що він побачив. Але не завжди можна знайти відповідні слова для опису цих видінь, і тому пророки вдаються до чудернацьких і дивних порівнянь та образів, намагаючись дати слухачам хоч якесь уявлення про те, що вони побачили.
Кінцеве майбутнє, що його вони провіщають та описують, – це час миру і цілковитого блаженства, це період, коли стосунки між Богом і людиною визначатимуться найінтимнішою любов’ю, це час, якщо можна говорити про час, коли повернуться умови життя в земному раї перед гріхопадінням (пор. Іс. 11:6-9). Те блаженство та ті стосунки з Богом є насамперед духовного характеру, пророки ж мусять послуговуватися словами, виразами людської мови, щоб якось дати себе зрозуміти. Цим почасти і пояснюється наша трудність у розумінні їхніх пророцтв та їхнього способу висловлювання.
Пророки намагалися передати щось своїм сучасникам, щоб підтримати їхню віру та їхню надію. Дещо з того, що вони побачили й описали, здійснилося та продовжує здійснюватися після приходу Месії, Ісуса Христа; але вповні їхні видіння стануть зрозумілі лише в кінці історії, у кінці часів. А тим часом вони допомагають і нашій надії, оскільки в їхніх звертаннях ще й сьогодні дається чути Божий голос у нашому сумлінні, що закликає до більшої вірности тій угоді, що нею для нас є новий союз, установлений Христом.
[1] Пор.: L. Alonso Schkel – J. L. Sicre-Diaz, I Profeti, Borla, Roma 1984, c. 19. 158