Не треба думати, що пророчі книги були написані так, як ми їх сьогодні читаємо, чи їх написали ті особи, під чиїм ім’ям вони дійшли до наших часів.
По суті, ці книги – це «збірки», чи антології, різного матеріялу. Вони містять у собі «оракули», пророцтва, тобто безпосередньо передані Господні «слова», висловлені усно та зібрані на, так би мовити, «листівках»: моральну проповідь, заохочення, автобіографічні (тобто в першій особі) чи біографічні (тобто в третій особі) сторінки.
Послідовність пророчих пророцтв та їхньої проповіді не є хронологічна. Слова пророків зібрали й виклали на письмі їхні учні, які згодом редагували книгу, іноді доповнюючи її різними відомостями чи розповідями з життя пророка. Одне слово, книга завжди з’являється пізніше, ніж пророк.
Іноді пророцтва та проповіді деяких пророків, які залишилися анонімними, поміщали навіть у збірках інших пророків: найвідоміший випадок – це книга Ісаї, пророцтва якої належать принаймні трьом різним пророкам, незважаючи на певну ідейну близькість між ними.
Послідовність, за якою пророчі книги розміщено в Біблії, не завжди відповідає тій послідовності, за якою ці пророки поставали в історії. Біблія спершу угруповує твори чотирьох великих пророків (Ісаї, Єремії, Єзекіїля, Даниїла), і ця послідовність відповідає їхній історичній послідовності. Але вони є начебто обрамовані китицею малих пророків, котрі жили перед, під час та після діяльности цих чотирьох великих пророків.
Перелік пророків, що їх ми можемо назвати «письменниками», відкривається Амосом та Осією, які розгортають свою діяльність за декілька десятиліть перед Ісаєю. Перший з великих пророків, Ісая, був покликаний Богом прибл. в 740 р. до Хр. та провадив свою працю впродовж майже 40 років. Сучасником Ісаї був пророк Михей.
З першої половини VII ст. нам не відомий жодний пророк. Коло 640-го р. з’являється Софонія; у 627-му р. дає чути свій голос великий Єремія, що проповідуватиме вибраному народові аж до знищення Єрусалиму (586 р.). Сучасниками Єремії були Наум, твір якого постав перед 612-им р., і Авакум. Незадовго після падіння Єрусалиму постав коротенький твір Овдія.
Під час заслання пригнічених і розгублених євреїв підтримує на дусі ще один великий пророк, Єзекіїл, що розгортає свою працю між вигнанцями в 593-571-их роках. Наприкінці заслання, приблизно в 540-му р., підноситься голос ще одного великого пророка, ім’я якого нам не відоме; його твір був об’єднаний з пророцтвами Ісаї. Мова йде про Іс. 40-55, де євреям звіщається близькість кінця заслання та повернення на батьківщину: це є так звана «вістка утішення», автора якої умовно називають Девтеро-Ісаєю, себто другим Ісаєю.
Після повернення на батьківщину пророки продовжують супроводжувати та підбадьорювати євреїв у праці над відбудовою: у перші роки після заслання постають автор Іс. 56-66, званий Трито-Ісаєю, себто третім Ісаєю, Огій, Захарія, а згодом, у V ст., – Малахія та Йоіл.
Книга під назвою Йони – це лише формально «пророча» книга: насправді це маленький повчальний, абсолютно цілісний твір чітко означеного літературного жанру. Можливо, він увійшов до цієї збірки, щоб доповнити її до числа 12. Його невідомий автор використав ім’я, яке відповідає одному пророкові з часу Амоса, про якого ми володіємо лише коротенькою вісткою в 2 Цар. 14:25.
Цей перелік завершує останній великий пророк – Даниїл. Персонаж, про якого розповідає ця книга, жив у період заслання при вавилонському, а відтак – при перському царських дворах; однак сама книга, що має його ім’я, була написана між 170-им та 160-им рр., через що ми помістили її на останньому місці. Ця книга є останнім пророчим голосом Старого Заповіту, який найбільше наблизився до Месії, представляючи таємничу постать Сина Людського, що «з небесними хмарами йшов» (Дан. 7:13); це вислів, якого вживатиме Ісус на означення самого Себе (пор. Мр. 14:62).
Останнім провісником Месії буде Іван Христитель. Однак він є «більш як пророк» (Мт. 11:9), оскільки він не просто провістив прихід Месії, а вказав на Нього, уже присутнього серед ізраїльтян, та безпосередньо підготував Його відкупительну місію.
