Книга Неемії розповідає про працю, яку для добра своїх співвітчизників розгорнув цей єврей-мирянин. Неемія жив при перському царському дворі та втішався довір’ям царя Артаксеркса (465-424 рр. до Хр.), в якого служив чашником.
Перейнявшись безутішними вістками про труднощі та біди, в яких перебували його співвітчизники в Палестині, він отримав від царя дозвіл покинути його двір та податися до Єрусалиму з грамотами, які змусили б місцеву владу визнати його місію (пор. Неем. 5:14) та повноваження на відбудову Єрусалиму, зокрема його мурів, що були необхідними для безпеки його мешканців (Неем. 2:7-9).
Присутність Неемії, який згодом стане правителем (Неем. 5:14), так піднесла на дусі населення, що завдяки розумному розподілові праці (Неем. 3) вони спромоглися відбудувати мури за нечуваний на той час термін, «однією рукою робили працю, а однією міцно тримали списа» (Неем. 4:11). І справді, сусідні народи зорганізували військову експедицію, справжній штурм ще не завершених мурів: вони розраховували, що застануть євреїв з кельнями та цеглами в руках, але знайшли їх з мечами, готовими до бою.
Роботу було завершено, і мури освятили як священну будівлю – адже вони оточували святе місто! Утім, Неемія переймався не лише безпекою Єрусалиму, а й жалюгідними умовами життя народу. У важкі роки реставрації багато людей понабирали позичок під великі проценти, але не мали змоги їх сплатити і були змушені продавати навіть власних дітей у рабство. Це було дозволено законом Мойсея, який, однак, наказував кожні сім років звільняти всіх рабів, а в ювілейному році повертати колишнім власникам земельну власність (пор. Лев. 25).
Але те, що закон допускав як винятковість, у час Неемії стало цілою бідою: велика частина народу була змушена віддавати в заставу або продавати свою землю та будинки кільком великим власникам. Правитель вирішив втрутитися, не лише користуючись своєю владою, а й особисто даючи приклад безкорисливости до найбідніших. Врешті реформу вповні прийняли (Неем. 5).
Тепер, коли реставрацію в загальних рисах уже було здійснено, ізраїльський народ перебував в умовах відносної безпеки та релігійного ентузіязму. Тут автор розповідає, як Ездра зорганізував урочисте привселюдне читання закону Мойсея. Проголошення закону спонукало народ до визнання своїх гріхів і переступів та до зобов’язання вірніше його зберігати. У такій атмосфері було відзначено свято Кучок (Неем. 8-10).
Щоб піднести вагу та силу Єрусалиму, Неемія зробив так, щоб, окрім тих, хто вже мешкав у ньому, ще певна частина євреїв переселилася до цього святого міста, що з новими мурами стало значно просторіше. Він усвідомлював, що від міцности столиці залежала безпека тих, хто жив по навколишніх селах. Окрім цього, він запровадив окремий податок, щоб забезпечити релігійну службу в храмі.
Неемія вважав, що таким чином він вичерпав свою місію: його діяльність в Єрусалимі тривала 12 років (від 445-го до 433-го рр.). Тож він повертається до царського двору, однак його присутність в Єрусалимі все ще була вкрай необхідна, тому невдовзі він знову повертається сюди (Неем. 13) – не знаємо точно, коли, але немає сумніву, що це було перед 425-м роком. Він мусив ще пильнувати над деякими надужиттями, які знову починали тут виявлятися. Помер Неемія, правдоподібно, в Єрусалимі, серед народу, якого так любив і якому присвятив усе своє життя, залишивши по собі незабутній приклад віри, безкорисливости та сумлінности у виконанні того діла, до якого Бог його покликав. Два з половиною століття опісля Сирах зі зворушенням згадуватиме «світлу» постать Неемії – звичайного мирянина, який відбудував руїни Ізраїля, і то не лише матеріяльні (Сир. 49:13).
* * *
Книги Ездри та Неемії дуже цінні з історичного погляду – як через те, що вони єдині розповідають про життя Ізраїля в час між засланням та періодом Макавеїв (ІІ ст. до Хр.), так і через те, що автор мав змогу переписати довгі уривки спогадів двох великих тогочасних протагоністів: багато подій тут описано від першої особи. Однак ізраїльський читач був ще чутливіший до релігійної вартости цих книг; здійснена, незважаючи на всі труднощі, праця реставраторів була виразним свідченням того, що Ізраїль і надалі залишався народом, стосовно якого Бог ще мав Свої плани. Через те його не було знищено в катастрофі 586-го року і він не розчинився в безмежному морі Перської імперії, як це сталося з багатьма іншими народами, але мав можливість відбудуватися та знову жити як Божий народ, хоч і був позбавлений політичної незалежности.