Час Сираха
З цієї довгої сапієнціяльної книги (51 глава), написаної єврейською мовою прибл. у 180-му р. до Хр., ми володіємо грецьким перекладом, що його виконав внук автора приблизно через 50 років після її написання, у 132-му р. до Хр., який поміщений серед інших священних книг, перекладених з єврейської мови на грецьку в ІІІ-ІІ ст. до Хр. Саме цей грецький переклад книги Сираха Церква прийняла і завжди визнавала автентичним. Оскільки євреї не визнали цієї книги натхненою, вона не увійшла до складу їхнього біблійного канону, і через те оригінал втрачено. Наприкінці минулого століття під час розкопок у Каїрі, в Єгипті, було віднайдено багато аркушів, що містили велику частину єврейського тексту книги Сираха. Ще низку аркушів було знайдено в пізніших розкопках.
Віднайдений текст, дуже пошкоджений і фрагментарний, звісно, не може замінити перекладу, що його зробив внук автора, як він сам розповідає в передмові. Цей переклад, що дійшов до нас без суттєвих змін, передає правдиву думку натхненого автора.
У грецькому тексті назва книги має такий вигляд: «Мудрість Ісуса, сина Сираха». У перші століття історії Церкви її називали Екклезіастиком через використання цієї книги для навчання тих, хто готувався до хрещення, – катехуменів. Справді, з усіх сапієнціяльних книг книга Сираха найбагатша на моральні повчання, які можна застосувати до найрізноманітніших обставин та до будь-якої категорії людей.
Автор пише на початку II ст. до Хр. Віднедавна (з 198-го року) Палестина перейшла з-під володіння Єгипту під володіння Сирії, володарі якої, Селевкіди, намагатимуться будь-яким шляхом – обіцянками, погрозами, а згодом і переслідуванням та відкритою боротьбою – привернути євреїв до поганства та до елліністичної культури. Ще перед тим як розпочалося переслідування, багато євреїв дали себе звести грецькою культурою та цивілізацією.
Сирах, який багато подорожував і знав також і поганський світ (пор. Сир. 51:13), прагнув своєю книгою привернути співвітчизників до правдивої мудрости, тайною якої володів лише Ізраїль, адже лише Ізраїлеві об’явився єдиний правдивий Бог, промовляючи до нього через Своїх натхнених людей, та дав йому Свій закон – правдивий шлях до щастя. Божий народ не має потреби в іншій мудрості, як лише засвоїти та поглибити ту мудрість, якою вже володіє.
Ця книга певним чином являє собою єврейське сумління, що пробуджується й дає чути свій голос заклику та догани тим, хто віддалявся від правдивої віри, від національних звичаїв і традицій, шукаючи в грецькій культурі та релігії нової мудрости, яка, можливо, була зручніша й менш вимоглива, однак облудна: жодна мудрість чи культура не могли замінити євреям їхньої релігії та об’явлення.
Сирах більше від будь-якої іншої сапієнціяльної книги наголошує на тотожності між мудрістю і законом, що його дав євреям сам Бог через Мойсея.
Книга Сираха
Мабуть, автор не мав якогось органічного проекту, пишучи свою книгу. Адже вона виступає як збірка, чи антологія, роздумів, порад і заохочень на найрізноманітніші теми. Сирах подає в цій книзі плід свого досвіду та пильного і тривалого вивчення Божого закону, який провадив його життям. Він бажає, щоб мудрість, яку він здобув, принесла користь і багатьом іншим (Сир. 24:28-32).
Одна частина виразно відрізняється від решти книги – Сир. 44:1 – 50:24. Це довга галерея картин, якими автор вихваляє і прославляє головних персонажів священної історії (патріярхів, суддів, царів, священиків, пророків), що за їхнім посередництвом Бог мудро провадив Ізраїлем упродовж багатьох століть. Цю історичну секцію можна пояснити, якщо згадати, в який період і з якою метою автор писав свою книгу. Великі герої біблійної історії стали такими лише тому, що вони були мудрі і праведні. Вони могли провадити Ізраїлем тому, що дозволили провадити собою Богові та Його слову. Тому вони зробили багато добра для своїх сучасників, і їх завжди згадуватимуть із вдячністю.
Вони наочно свідчать, що Бог може здійснити через тих, хто шукає в Його слові правдивої мудрости, тобто засади своєї поведінки.
Автор пише в період, коли необхідно було утвердити віру отців та трохи пробудити національну гордість супроти наступу чужинних ідей, практик і звичаїв. Для цієї мети ніщо не надавалося краще, як нагадати про давню й недавню національну славу: той, хто здійснював величні діла за посередництвом цих людей, – це той самий Бог, Який готовий і зараз стати на захист Свого народу та покликати людей, подібних до тих, які провадили Ізраїль у минулому, – необхідно лише наслідувати їхню мудрість та їхні чесноти. Геройський Маттатія, батько Макавеїв, прекрасно зрозумів науку Сираха: наприкінці свого життя, в останніх споминах, що він їх залишає синам, він заохочує їх думати про великі постаті з історії Ізраїля, наслідувати їхню віру в Бога, аби могти повторювати їхні подвиги (пор. 1 Мак. 2:49-64).
Ще одне зауваження підказують нам історичні обставини, в яких була написана ця книга. Її автора не тривожить проблематика терпіння, нагороди чи кари, особистої чи колективної відповідальности. Він дотримується традиційних поглядів (пор. Сир. 14:11-16; 44:1-15), які знаходимо, наприклад, у Приповістках. У той історичний момент, коли необхідно було відновити віру отців і привернути народ до дотримання Господнього закону, було природно, що автор не брав до уваги сумнівів та непевности Йова і Когелета – книг, які, мабуть, ще не були дуже відомі і, в кожному разі, були призначені для доволі ерудованих читачів, а коло таких було дуже вузьке. Проблема ще не була розв’язана, і автор не має наміру вникати в сумнівні питання.
Сир. 1-43 – це глави виразнішого сапієнціяльного характеру. У них не вдається простежити жодної структури, якою автор намагався б якось впорядкувати матеріял.
Зауважмо, що поміж порадами і заохоченнями до сповнення обов’язків та розвивання чеснот у них час від часу трапляються уривки більшого чи меншого обсягу, в яких автор вихваляє Божу мудрість. Так видається, мовби, пишучи свою книгу, син Сираха час від часу відводить свою думку від людей і спрямовує її до Бога, а згодом знову повертається до діялогу з читачами. Так він згадує про джерело, з якого він черпає те, що пише. Такі «відступи» містяться в Сир. 4:11-19; 6:18-37; 18:1-14; 24; вони можуть вказувати на поділ між різними збірками думок і порад. Від 25-ї до 43-ї глави подібні «відступи» більше не трапляються. Лише в кінці Сирах завершує свої сапієнціяльні повчання довгою похвалою Божої мудрости, якою переповнений увесь світ (Сир. 42:15 – 43:33).
Центр книги міститься в 24-ій главі. Це величава промова Божої Премудрости, яка говорить про себе, мов жива особа.
Цей гимн завершується в 24:22, де знову мову перебирає автор, кажучи, що Премудрість – це не що інше, як книга союзу, закон, що його Бог дав народові через Мойсея. Звісно, тут маються на увазі не лише приписи, а все об’явлення, яке міститься в перших п’яти книгах Біблії, що їх євреї разом називали законом Мойсея (Тфrah) і в яких, окрім справжніх наказів і розпоряджень, містяться також надзвичайно важливі об’явлення про походження людства, про взаємини між єврейським народом і Богом та найголовніші пророцтва стосовно долі цього народу.
З цієї книги слід згадати ще гарну молитву (Сир. 36:1-17), в якій висловлено очікування й прагнення добрих ізраїльтян у перші моменти переслідування та похвала професії учителя мудрості – найвищої професії, яку лише може мати людина (Сир. 38:24 – 39:11). Похвала мудрості, що її виявив Бог у сотворенні світу (Сир. 42:15 – 43:33), спонукує автора говорити про величні діла тієї самої Божої мудрости в історії Ізраїля (Сир. 44:1 – 50:24), подібно, як, наприклад, у 136-му псалмі вознесено хвалу Богові за величні діла, звершені в сотворенні, а згодом – в історії Ізраїля. Адже все значення всесвіту для Біблії полягає лише в тому, що він є сценографією та обрамуванням стосунків, які впродовж століть установлюються між Богом та людством. Після цих глав іде ще одна подячна молитва Богові (Сир. 51:1-12) і прощання, в якому автор закликає читача зробити своїм скарбом мудрість і досвід, що містяться в його книзі (Сир. 51:13-30).
Можемо завершити, звертаючи увагу ще на два уривки, які наближають цю книгу до Нового Заповіту та підготовляють до проповіді Ісуса. Сирах звертається до Бога як до Отця і називає Його цим іменем (Сир. 23:1,4 і 51:10), так, як це робитиме також і пізніший автор книги Мудрости (Муд. 14:3). Крім цього, він єдиний із авторів, що, говорячи про сварки і бійки, закликає до прощення, кажучи, що Боже прощення наших провин пов’язане з нашим прощенням ближньому (28:1-7).
Завжди буде корисно спокійно перечитувати та роздумувати про мудрі й помірковані поради Ісуса, сина Сираха: цей твір зробив дуже великий внесок у формування того покоління, яке своєю вірою, відвагою і навіть силою виступило проти наступу поганства і яке врятувало Ізраїля, зберігши найцінніше, що він мав, – об’явлення та віру в правдивого Бога.