«І вони вислали деяких із фарисеїв та іродіянів до Нього, щоб зловити на слові Його. Ті ж прийшли та й говорять Йому: Учителю, знаємо ми, що Ти справедливий, і не зважаєш зовсім ні на кого, бо на людське обличчя не дивишся, а наставляєш на Божу дорогу правдиво. Чи годиться давати податок для кесаря, чи ні? Давати нам, чи не давати? А Ісус, знавши їх лицемірство, сказав їм: Чого ви Мене випробовуєте? Принесіть Мені гріш податковий, щоб бачити. І принесли вони. А Він каже до них: Чий це образ і напис? Ті ж Йому відказали: Кесарів. Ісус тоді каже в відповідь їм: Віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже! І дивувалися з Нього вони…»
У мене на столі лежить монета часів Тиберія Цезаря, ймовірно, той самий динарій, про який йде тут мова. Уся розміром з ніготь великого пальця, але напис читається цілком ясно і добре видно голову імператора Тиберія. Достатньо глянути на це обличчя і стане ясно, що суперечка була не лише про податкову політику.
Необхідність платити податки Риму постійно дратувала набожних євреїв. Проблема не лише в грошах, хоча для багатьох цей тягар був надмірно важким (адже вони також платили місцеві податки, податок на Храм, а жителі Галілеї – побори Іродові), але ще важче сприймалося символічне значення податку. Євреї затверджували себе як народ Божий, але насправді управляли ними чужаки, і це було для них нестерпним. З часів вавілонського полону, за півтисячоліття до цих подій, євреї перебували під чужоземним пануванням. З династією Хасмонеїв (приблизно 163-63 рр. до Р.Х.) вони набули часткової незалежності, але тут з’явилися римляни. Римляни оподатковували їх, і євреї ненавиділи римлян.
І сама монета ображала релігійні почуття: євреям заборонялося робити зображення. Можна було сперечатися, чи допускається зображувати рослини і квіти, але людський образ знаходився під безумовною забороною, а з кожного римського мідяка на світ холодно і зарозуміло поглядав Тиберій. А напис! На одній стороні було вибито латинню: «Тиберій Август, син божественного Августа», а на зворотній: «Первосвященик» (римські імператори виконували обов’язки верховного жерця головного римського культу). «Син Божий» і «Первосвященик» – якби римляни спеціально намагалися образити євреїв, навряд чи вони зуміли б придумати щось гірше. І навряд чи в Євангелії від Марка трагічна іронія десь відчувається сильніше, ніж у той момент, коли Ісус, істинний Цар і Син Божий, стоїть у Храмі, експлуатованому єврейськими первосвящениками.
Отже, Ісусу було поставлене не чисто політичне чи соціальне запитання, але релігійне. Деяких набожних євреїв римські монети шокували настільки, що вони уникали користуватися ними і навіть доторкатися до них (у країні ходила також єврейська «валюта»), деякі відмовлялися навіть дивитися. Коли Ісус просить показати Йому монету, Він не заявляє у відкриту, що сам Він ніколи б не узяв у руки щось подібне, але ставить фарисеїв у незручне становище, бо вони знають, де взяти римську монету.
Тут, як і в 3:6, фарисеї та іродіяни діють разом. Каверза очевидна: або Ісус схвалить сплату податків римлянам і налаштує проти Себе народ, або Він засудить податок, і тоді вони донесуть римському губернатору Понтію Пилату про карний злочин – підбурювання до заколоту. Блискуча відповідь Ісуса розбила всі їхні підступи.
Щоб цілком зрозуміти Його слова, треба знову-таки знати передісторію. За двісті років до того Маккавеї підняли повстання проти Сирії під гаслом: «Віддайте язичникам їм належне і виконуйте закон!» (1 Мак. 2:68). Так єдиною фразою визначався обов’язок євреїв стосовно Бога і стосовно язичників. Перша половина цієї фрази означала: «Що отримуєте від них, то і повертайте». Іншими словами, це був заклик до помсти: віддати язичникам насильством за їх насильство.
Але тепер здійснюється революція іншого роду. Ісус не бажає насильницького заколоту, Його месіанський рух зачіпає глибше і укорінене зло, ніж язичницька окупація сама по собі. Він не стане вплутуватися в порожню дискусію на тему, що нам слід було б робити і що ні, але Він і не пропонує якусь готову формулу, яка на всі часи визначить стосунки між державою і Церквою, – хоча на цьому хисткому фундаменті багато хто намагався звести хистку політичну будівлю. Він повертає кинутий м’яч – з подвоєною силою. У Його словах можна виділити три аспекти, і кожен з них виявився абсолютно несподіваним для тих, хто запитував.
По-перше, «віддайте кесареве кесареві» можна розуміти як розумну пораду: «Так, платіть податки», але без обурливого для євреїв додавання – «і тим самим визнавайте римлян своїми панами». Оскільки Ісус привертає загальну увагу до блюзнірського образу і напису, Його слова набувають зневажливого відтінку: «Поверніть цю мерзоту тим, від кого вона виходить». Відповідь, що задовольняє національну гордість, але не піддає Ісуса звинуваченню в заколоті.
По-друге, тут звучить виразний відгомін гасла Маккавеїв: «Віддайте язичникам їм належне», «заплатіть ним їх власною монетою». Це можна було сприйняти як зашифрований заклик до революції – адже Царство Боже настане, коли єдиний істинний Бог стане царем світу, змівши жалюгідних царьків, що вважають себе синами богів, первосвящениками та всім іншим. Але знову ж таки в контексті цієї сцени слова Ісуса не підлягають карному переслідуванню, адже буквально Він відповідає: «Так, платіть податки».
По-третє, веління віддавати Боже Богові теж викликає цілу низку запитань. Чи хотів Він сказати цим, що всі люди несуть на собі образ Божий і тому повинні віддавати Богові самих себе, своє життя, повертати їх Богові, як римську монету – Цезарю? Чи говорив Він, стоячи посеред храмового двору, що система жертвопринесень, розроблена з метою віддати належне Богові, буде скасована і перевершена досконалішим служінням? Чи говорив Він – всупереч «нормальним» революціонерам – якщо віддати усього себе Богові, то з’ясується, що застосування насильства проти насильства, спротив злу злом, просто «не працює»? Я особисто думаю, що Він натякав на все це, і, ймовірно, на багато інших сенсів.
Але от чого Він не мав на увазі – скільки не намагаються спотворити Його слова в такому напрямі – ніби життя людей і всього світу можна розділити на різні половини («релігійна» частина і «політична» або «соціальна»). Це дуже пізня ідея, вона зародилася лише в XVIII столітті і зробила величезний вплив на сучасний світ, проте нині все більш явною стає її неадекватність і навіть небезпечність. Приміром, тим самим виявляється неможливою християнська критика громадських інститутів і політики, зокрема економічної, хоча наш світ цього відчайдушно потребує. Єврейська думка і думка християнська, що продовжила її, завжди розглядала світ у цілому і все, що в ньому, як творіння єдиного Бога, а тому всі аспекти цього світу підпорядковані Його суверенній і рятівній владі.
Обмовимося повторно: тут ми не знайдемо готової вичерпної «християнської істини» з питань відношення релігії і суспільства чи Церкви і держави. Це була коротка, їдка відповідь стосовно конкретного випадку. Але все, сказане Ісусом, вимагає глибокого осмислення. Царство Боже виходить за вузькі межі альтернативних питань, які намагаються задати хитромудрі люди (нерідко з додаванням лестощів, як у даному випадку). Бог дає нам мудрість проникнути в суть речей і повністю віддати себе своєму істинному Богові і Цареві.