Хто ознайомлений з томом біблійного впровадження до Старого Заповіту, тому вже відоме походження і значення виразу «Новий Заповіт». Нагадаємо лише, що сьогодні під цим виразом розуміють збірку натхненних, канонічних книг, в якій розповідається про Ісуса – Месію та Сина Божого, Відкупителя і Спасителя всього людства – й описується зародження нового Божого народу, його закріплення та поширення завдяки праці Христових посланців – апостолів. Апостоли отримали від Ісуса доручення не писати, а «проповідувати» Євангеліє. Тож велика частина книг Нового Заповіту є чисто принагідними писаннями – не в тому розумінні, що вони були написані випадково, а в значенні, що безпосередньою причиною виникнення цих писань була якась нагальна практична необхідність, яку треба було задовольнити.
Апостоли вдавалися до письма, коли не мали змоги особисто прибути туди, де була необхідна їхня присутність. Так постали апостольські послання. Навіть самі Євангелія були написані з чисто практичних потреб.
Якщо взяти до уваги, що ці писання зродилися в Церкві і для Церкви в той час, коли вона вже від кількох десятиліть була сформована під проводом та учительським урядом апостолів, стає зрозуміло, що не християнська віра зродилася із цих книг, а, властиво, ці книги постали зі споминів та з проповіді апостолів, наочних свідків, які сформували свою віру в Ісуса, проживши з ним тривалий час, побачивши Його воскреслим із мертвих та отримавши Святого Духа. Тож саме Церква через свій живий Учительський уряд, єпископів – наступників апостолів, – спроможна пояснювати ці писання, достовірно навчаючи, у що мають вірити і як мають жити послідовники Ісуса Христа, аби отримати те спасіння, яке Він дарує.
* * *
Усі двадцять сім книг, що входять до Нового Заповіту, було написано в другій половині І ст., між 50-им та 100-им р. по Христі. Їх сучасна канонічна послідовність не відповідає хронологічній послідовності, за якою вони постали.
Спершу, ще перед тим як з’явилися писання, апостоли у своєму проповідуванні звіщали і передавали іншим слова і діла Ісуса; водночас разом зі своїми співпрацівниками вони провадили місійну діяльність, засновуючи, впорядковуючи та очолюючи християнські спільноти, що поставали як у Палестині, так і поза її межами, насамперед у головних містах та центрах Римської імперії: спершу в Єрусалимі, а згодом у Самарії, Сирії, Малій Азії, у Греції та в Римі (пор. Дії 1:8).
Цій місійній праці сприяли такі фактори, як добра мережа доріг, що їх побудували римляни, аби пов’язати між собою різні провінції величезної імперії, і єдина грецька мова, що від часів Олександра Великого дедалі більше поширювалася в усіх регіонах східно-середземноморського узбережжя. Грецькою мовою в І ст., як правило, розмовляли навіть у Римі та в більшості міст Південної Італії, що вже декілька століть перебували під впливом грецької культури.
Про швидке поширення первісної Церкви розповідає книга апостольських Дій, що її написав Лука, який був пліч-о-пліч із Павлом у деякі періоди його місійних подорожей.
Однак Лука у своїй книзі навіть не згадує про ті писання, що тепер становлять Новий Заповіт (не беручи до уваги двох книг його власного авторства). У коротенькій передмові до свого Євангелія (Лк. 1:1-4) він згадує про свою літературну працю, метою якої було розповісти про ті незвичайні події, що відбулися в його час, – про Ісуса та про зародження Церкви. Хоч Лука супроводжував Павла впродовж не одного року, він ні словом не обмовляється про Послання цього апостола, що становлять більшу частину Нового Заповіту і являють та завжди являтимуть собою надзвичайну вартість для віри й життя Церкви.
Насправді в первісній Церкві в той час, коли ще жили й проповідували самі апостоли, письмове слово не мало такого великого значення. Найвагомішу роль у житті Церкви відігравало їхнє живе слово, їхній статус свідків і апостолів-посланців. Важливість їхніх писань, так само як і писань інших авторів, що скомпонували їх, зібравши докупи їхнє проповідування про Ісуса та спомини про пережите з Учителем життя, зростала лише з плином часу, у міру того як апостоли та їхні безпосередні співпрацівники відходили з цього життя.
Таким чином першими писаннями Нового Заповіту стали Послання, що їх апостоли висилали до щойно заснованих християнських спільнот, не маючи змоги відвідати їх особисто, і метою яких було доповнити їхнє навчання та дати вказівки для практичного життя цих спільнот.
Павло, що залишив нам найбільше таких послань, правдоподібно, був першим, хто вдався до такого засобу у своїй місійній праці. Так, Новий Заповіт майже безсумнівно починається його Першим посланням до Солунян, написаним з Коринту під час другої місійної подорожі, декілька місяців після того, як він був змушений нагально покинути щойно засновану християнську спільноту в Солуні. Це було в 50-52-их роках. Невдовзі з’явилося друге послання до Солунян. У ході третьої місійної подорожі (прибл. 53-57 рр.) Павло пише два Послання до Коринтян, Послання до Галатів, правдоподібно, до Филип’ян та довге Послання до Римлян, свій архитвір. Часом його першого римського ув’язнення (60-62 рр.) датуються Послання до Колосян, до Ефесян та до Филимона. Між першим і другим ув’язненням він напише Послання до Тита та Перше до Тимофія, а під час другого ув’язнення в Римі в 66-67-му рр. – Друге послання до Тимофія, яким замкнеться його збірка послань.
Така традиційна послідовність постання послань «корпусу» Павла. Проте сучасні вчені висловлюють певні сумніви стосовно автентичности деяких із них і стосовно часу їх написання.
Близько 70 р. опубліковано перші три Євангелія (Матвія, Марка та Луки), про процес постання яких з усією його складністю ми говоритимемо окремо. Разом зі своїм Євангелієм Лука пише теж книгу Дій апостольських як єдиний твір про початки християнства, присвячений «високодостойному Теофілові» (пор. Лк. 1:3; Дії 1:1). У десятилітті між 60-им та 70-им р. постають інші послання (Послання до Євреїв, Послання Петра, Якова та Юди).
Трохи згодом, наприкінці століття, будуть опубліковані Іванові писання: книга Одкровення, три його послання і Євангеліє.
Датування цих писань не є абсолютно певним; воно виведене на підставі різних вказівок, що їх можна знайти в самих писаннях, як також і з інших історичних відомостей про життя Церкви в І ст. Тому ці дати можуть відхилятися на декілька, а то й більше років. Утім, це не так суттєво. Насправді важливим є те, що в цих писаннях зафіксоване проповідування апостолів, а через нього – і слово самого Ісуса. Це проповідування становить основу віри Христової Церкви аж до кінця часів.
Наше впровадження до Нового Заповіту назагал буде дотримуватися саме цієї хронологічної, а не канонічної послідовности, тобто тої, що зафіксована в каноні і яку, як правило, знаходимо у виданнях Біблії. Як виняток, ми надамо першість лише книзі Дій апостольських, де зображено картину перших тридцяти років життя Церкви.