Друге послання до Солунян

Це Друге послання доповнює думку апостола про друге пришестя Ісуса Христа, досить суворо картаючи тих християн, які впали в ледаче життя, гайнуючи час, як лінюхи, у балачках та нікому не потрібних гаданнях.

Послання складається із двох частин: перша (2 Сол. 1) має вступний характер, а друга (2 Сол. 2-3) присвячена безпосередньо питанню про друге Христове пришестя і відповідним висновкам стосовно практичної поведінки християнина у зв’язку з цим.

У другій частині, покликаючись на повчання, які він давав солунянам усно, Павло нагадує, що цій останній події передуватимуть певні знаки, вказуючи, які саме вони будуть. Але для нас ці знаки залишаються неясними.

Павло стверджує, що перед другим пришестям настане велике «відступство», тобто багато вірних зречуться віри. Він говорить також про «таємницю беззаконня», тайну зла, яке вже діє в цьому світі, але є ще притамоване «тим, хто його стримує». Однак настане момент, коли ця «перешкода» більше не зможе виконувати своєї ролі, зло розійдеться надзвичайно широко й ніби сконцентрується в персонажі «беззаконника», який поставить себе на місце Бога, чинячи чуда й зводячи цим багато людей. Це чудовисько диявольської хитрости (згодом його буде названо «антихристом») також матиме свою парузію, своє пришестя; але врешті його таки буде знищено разом з усіма його послідовниками, які дали обдурити себе через те, що не полюбили правди, яка була б врятувала їх, а натомість полюбили неправедність (2 Сол. 2:10-12).

Повчання Павла зрозуміле: на вид таємниці беззаконня, що вже активно присутнє в цьому світі, він закликає нас, як колись закликав своїх вірних у Солуні, щоб ми твердо стояли у вірі й трималися передань та настанов Ісуса й апостолів, до яких маємо доступ у священному Писанні та в живому голосі Церкви (2 Сол. 2:15).

Ми мусимо бути дуже уважні, адже все те, що будь-яким чином намагається віддалити нас від віри і від християнського життя (різні люди, організації, секти, ідеології, як би вони не були замасковані), – належить до цієї таємниці беззаконня, за якою ховається єдиний ворог Бога та людей – Сатана, знаряддями якого, більше чи менше несвідомими, стають багато людей, а дехто навіть, на жаль, ніби диявольськи свідомий того. Та як перші, так і другі є лише нещасними жертвами Сатани, до яких можна застосувати – звісно, до кожного різною мірою – милосердні слова вмираючого Ісуса: «Не знають, що чинять».

Саме тому, коли б не настало пришестя Христа, теперішня хвилина накладає на християн обов’язки, котрі з жодної причини не можна занедбати, до того ж коли їхнє занедбання має за собою соціяльні наслідки й може скомпрометувати добру славу самого християнства. Павло відверто ставить за приклад самого себе: ніхто так, як він, не очікував зустрічі з Христом, проте це ніколи не стало йому мотивом до занедбання першорядного обов’язку кожної людини, а християнина поготів, – обов’язку чесно заробляти на свій хліб: «Як хто працювати не хоче, нехай той не їсть» (2 Сол. 3:10). Це є голос здорового глузду й одночасно заклик до християн не мати співчуття до тих лінюхів, аби вони усвідомили свою абсурдну і смішну поведінку (2 Сол. 3:10-15).

Християни мають очікувати повернення Христа не заглядаючи на хмари, чи Він часом там не з’явиться, і тим паче не чужим коштом. У цьому питанні Павло виявляє особливу гостроту, позаяк хтось із гарячковитих християн був явно в злій вірі. Це мав бути якийсь вмілий промовець, що видавав себе за «тлумача» думок апостола; при цьому на підтвердження цих вимислів ішли в хід фальшиві об’явлення і навіть без скрупулів поширювано серед християн якийсь лист, що його приписували самому Павлові (2 Сол. 2:2). Тому-то й зрозуміла Павлова гостра реакція (2 Сол. 3:6-15), якою він мусить захищати християнську науку та власний авторитет від будь-якого надуживання.

Та попри все наприкінці послання розквітають почуття батька та пастиря. Хто зійшов із прямої дороги, – чи то в добрій вірі, чи в злій, – завжди залишається братом, і його необхідно з любов’ю картати й напоминати. Місія Церкви, як і місія Ісуса, – завжди рятувати і приводити до спасіння. Утвердження істини не досягає своєї мети і більше не є християнським, якщо здійснюється, ображаючи та віддаляючи братів, замість того щоб їх притягати (2 Сол. 2:13-15).

Нам більше нічого не відомо про первісну солунську спільноту. Утім, після Павлового втручання її підбурювачів ніхто більше не слухав, і можна здогадуватися, що до солунських християн повернувся спокій.

Попередній запис

Перше послання до Солунян

Наступний запис

ЕКСКУРС: Послання християнської надії