«Бо належало, щоб Той, що все ради Нього й усе від Нього, Хто до слави привів багато синів, Провідника їхнього спасіння вчинив досконалим через страждання. Бо Хто освячує, і ті, хто освячується усі від Одного. З цієї причини не соромиться Він звати братами їх, кажучи: Сповіщу про Ім’я Твоє браттям Своїм, буду хвалити Тебе серед Церкви! І ще: На Нього я буду надіятися! І ще: Ото Я та діти, яких Бог Мені дав. А що діти стали спільниками тіла та крови, то й Він став учасником їхнім, щоб смертю знищити того, хто має владу смерти, цебто диявола, та визволити тих усіх, хто все життя страхом смерти тримався в неволі. Бо приймає Він не Анголів, але Авраамове насіння. Тому мусів бути Він у всьому подібний братам, щоб стати милостивим та вірним Первосвящеником у Божих справах, для вблагання за гріхи людей. Бо в чому був Сам постраждав, випробовуваний, у тому Він може й випробовуваним помогти.»
Якийсь час тому я дивився фільм «Там, де тече річка». Це була розповідь про двох братів, що виросли серед розкішних пейзажів Монтани. Старший брат був тихою, старанною, працелюбною людиною; він знайшов хорошу роботу і досяг почесного статусу в суспільстві. Молодший брат був куди жвавіше, він поривався скоріше геть з дому, вічно порушував межі дозволеного, потрапляв у різні неприємності. У результаті він зв’язався з людьми, які затягували його все нижче і нижче, на саме дно, і, врешті-решт, він загинув у п’яній бійці. Старший брат нічим не міг зарадити – життя розвело їх.
Сумна, зворушлива історія, і найдраматичнішим здається мені, що старший бачив, як опускається і котиться назустріч загибелі улюблений молодший брат, проте нічого не міг вдіяти. Він не міг потрапити в те «місце», де знаходився брат, не міг протягнути йому руку і врятувати.
Тут нам сказано, що Ісус, старший брат у набагато більше розгалуженій сім’ї – людстві – міг прийти, і прийшов у ту країну гріха і смерті, де гинули Його брати і сестри. Він не відмовлявся від цієї спорідненості, Він розділив їх долю і тим самим врятував їх. У цьому уривку повніше, ніж в якихось інших текстах раннього християнства, говориться про Ісуса як про старшого брата, первородного сина великої сім’ї (Павло заговорює про це, наприклад, у Рим. 8:29, але не так детально). Ісус – не той тип старшого брата, який викликає постійне роздратування в молодших, бо він завжди все робить правильно і досягає успіху, а молодші вічно помиляються і потрапляють у біду – Він старший брат, який без зарозумілості і поблажливості йде за нами туди, де ми виявилися, поспішає врятувати нас, бо любить і шкодує.
І в цю картину автор послання вносить ще три мазки, що поглиблюють її перспективу. По-перше, Ісус для нього першопроходець, що веде за Собою інших. Уявіть собі людину, що прорубує стежку в диких джунглях. Ніхто не бував тут до неї, немає ні доріжки, ні сліду, ні віх; невідомо, чи можна взагалі тут пройти. Але вона йде вперед, прокладаючи собі шлях по дикому краю, поки не дістанеться до своєї мети. Потім за нею зможуть слідувати інші.
Люди пускаються в дорогу з різних причин: заради слави або багатства, просто з цікавості, але Ісус зробив це з любові. Не джунглі, а цілий світ страждання, болю, гріха і смерті, суцільний бурелом, через який ніхто раніше не продирався, не бачив, що там, на іншому боці. Ісус зробив це і відкрив шлях у новий світ, як дослідник, що пробився через джунглі до осяяних сонцем пагорбів. Пройшовши через джунглі і залишивши їх позаду, Він відкрив шлях для всіх, позбувся гріха і скверни, які липнуть до занепалого людського роду. Тут, у вірші 11, ця думка сформульована біблійною мовою: Він «освятив» Свій народ, тобто відокремив його від гріха і скверни, підготував для того, щоб увійти до святої присутності Божої.
Другий штрих: Ісус здійснив усе це Своєю смертю. Вірш 12, «Сповіщу про Ім’я Твоє браттям Своїм», містить цитату – Пс. 22:23: «Я звіщатиму Ймення Твоє своїм браттям». Ця цитата нагадує нам не лише про те, що Ісус несе Своїм братам і сестрам знання про Бога: заглянувши в початок Пс. 22 ми переконуємося, що там в усіх страшних подробицях описані страждання і смерть того, хто дійсно ввіряється Богові і виявляє, що Бог немов би залишив його. «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?» – запитує псаломщик, оповідаючи про свої прикрощі і муки. Але якраз цей рядок змінює все: із страждання народжується спасіння, наближається Царство Боже, безліч людей прославить Бога. Покликання Ісуса значною мірою полягає в тому, що Він роздумує і застосовує до Себе різні старозавітні тексти. Послання до Євреїв звертається до тих же текстів, щоб осмислити Його смерть.
І таким чином послання зачіпає ще одну ключову для Біблії тему: тему Виходу. Ізраїль знаходився в рабстві у фараона, Бог з’явився і врятував Свій народ. Тепер же, говориться в посланні (в. 15), Ісус звільнив рабів, тих, хто знаходився під ярмом страху перед смертю. Зауважимо, що сучасна наука, вільнодумство, розвинені технології та інші досягнення цивілізації не допомогли нам позбутися страху, що терзав наших предків. Вже декілька віків найбільші філософи повертають це питання так і так, але смерть залишається великою загадкою; смерть руйнує і перетворює ні на що всю добрість і красу, які ми бачимо у своєму житті і у світі. Досить одного цього, щоб людина занурилася в страх і смуток, які Послання до Євреїв приписує дияволові як їх джерелу, яке завжди опиралося благому промислу творіння і вічно прагнуло знищити Божий світ і запобігти появі ще прекраснішого світу в прийдешньому. Але Бог обіцяв Аврааму зробити від нього величезну, всесвітню сім’ю (в. 16), і про це сімейство печеться Ісус, рятуючи його членів від рабства і прокладаючи для них шлях у прийдешній світ Божий.
І тут – третій штрих, з яким вводиться ще один лейтмотив послання. Прийнявши страждання і смерть за Свій народ, Ісус став істинним первосвящеником, що приносить спокутну жертву за гріх народу. Про це ми ще поговоримо, але поки що відмітимо одну важливу думку: послання стверджує, що істинний первосвященик, описаний у Старому Заповіті, з одного боку, має бути представником Бога, Його посланцем до людей, втіленням Божої милості і вірності (в. 17), а з іншого боку – повністю ототожнитися з тими, кому Він служить, сповнитися співчуття до них (в. 18). Він – не далекий від нас старший брат, який не зможе перетнути річку, щоб врятувати молодших; Він причетний наших тіла і крові і навіть смерті (в. 14). З чим би ми не зіткнулися, сьогодні, завтра, у майбутньому, Ісус завжди зуміє зрозуміти нас, допомогти і врятувати, з будь-якої гущавини Він прокладає нам шлях у новий Божий світ.