«Бо Бог, обітницю давши Авраамові, як не міг ніким вищим поклястися, поклявся Сам Собою, говорячи: Поблагословити Я конче тебе поблагословлю, та розмножити розмножу тебе! І, терплячи довго отак, Авраам одержав обітницю. Бо люди клянуться вищим, і клятва на ствердження кінчає всяку їхню суперечку. Тому й Бог, хотівши переважно показати спадкоємцям обітниці незмінність волі Своєї, учинив те при помочі клятви, щоб у двох тих незмінних речах, що в них не можна сказати неправди Богові, мали потіху міцну ми, хто прибіг прийняти надію, що лежить перед нами, що вони для душі як котвиця, міцна та безпечна, що аж до середини входить за заслону, куди, як предтеча, за нас увійшов був Ісус, ставши навіки Первосвящеником за чином Мелхиседековим.»
– А це що таке?
Хлопченя тягнуло мене за руку, вказуючи на корабель, що пропливав повз, – на носі корабля височів якийсь потворний металевий предмет.
Я пройшов зі своїм супутником трохи далі, поки не розшукав інше судно. Воно стояло біля берега, потворного предмета на носі не було видно – тільки товстий металевий канат, що йшов під воду.
– Це якір, – сказав я. – Коли моряки хочуть зупинитися, вони кидають якір, і він утримує корабель. Він падає на саме дно і чіпляється за нього. Навіть при сильному вітрі і відливі корабель не зрушиться з місця. А коли моряки знову зберуться в дорогу, вони піднімуть якір на борт.
Хлопчик уважно подивився услід кораблю, що плив у відкрите море.
– У кожного корабля є якір? – запитав він.
– Думаю, що так, – відповів я. – Інакше морякам буде кепсько.
По правді кажучи, у тому єдиному випадку, коли Новий Заповіт говорить про якір не метафорично, морякам навіть з якорем доводилося туго. Я маю на увазі 27-й розділ Дій Апостолів, історію морської подорожі Павла, яка завершилася корабельною аварією біля берегів Мальти. Тут, у Посланні до Євреїв, ми бачимо єдиний і досить дивний випадок порівняння надії з якорем – тим більш дивний, що цей якір, котвиця «аж до середини входить за заслону». Як це розуміти? Якір кидають у море, і він чіпляється за дно. Причому тут якась заслона, завіса? Про що взагалі йде мова?
Цей образ не земний, а небесний, от у чому вся річ. У наступному розділі автор постарається пояснити статус Ісуса – первосвященика «за чином Мелхиседековим». Оскільки мова зайшла про первосвященика, автор, природно, згадує Храм і той обряд, який священик звершує в Храмі, а оскільки він згадує дії первосвященика в Храмі, для нього, як для єврея, цілком природно заговорити про головний момент, що настає один раз на рік, коли первосвященик відсовує останню завісу і входить в якнайглибше, приховане святилище Храму, у «Святеє святих». Там, в осередді святості, людина виявлялася щонайближче до Бога, там первосвященик приносив жертву спокутування за весь народ.
Далі ця ж думка буде розвинута: Ісус увійшов не до земного Єрусалимського Храму, але в істинне святилище, у сокровенну глибину небес, до престолу люблячого Отця, у Його живу присутність, щоб клопотати перед Ним за нас. Ми пов’язані з Ним немов довгим якірним канатом. Там, у присутності Божий, Він – наш якір, і доки не порветься цей зв’язок через Нього, а ми перебуваємо перед Богом, жоден вітер, прилив, шторм не зрушить нас з місця. У пору тяжких випробувань утішливо згадати, як надійний і твердий наш якір (в. 19). (На цьому тижні двоє моїх друзів раптові в катастрофі втратили своїх дорослих синів – на жаль, іноді буря накриває нас з головою.) Ніхто не обіцяв нам безхмарне небо і спокійне море – інакше яка нужда була б нам в якорі. І нам обіцяли якір надійний і твердий.
І спираючись на цю обіцянку, послання закликає нас стояти твердо, триматися і вправлятися в терпеливості. У тому уривку, який ми зараз розглядаємо, розбирається приклад Авраама – «класичний випадок» терпіння і віри людини, яка в біді і в радості пам’ятала, що обіцяв їй Бог. Один дуже важливий момент допомагає зрозуміти, чому Авраам точно знав – і нам слід знати – що слово Боже непорушне, що Його обітниці тверді і надійні: обіцяючи, Бог присягнувся ні кимсь або чимось, але Самим Собою.
Ця клятва – як якір – прихована під водою і не відразу стає зрозумілою. Спробуємо уявити слова обіцянки у вірші 14, хоча ми не відразу зрозуміємо, чому вони сприймаються як клятва, та ще клятва Самим Собою. «Благословляючи, благословлю тебе», а ще точніше: «Якщо я дійсно не благословлю тебе…» От він, ключ: ця пропозиція складає частину більшого контексту. Бог каже: «Якщо я дійсно не благословлю тебе, можеш змішати Моє ім’я з брудом». Сильно сказано? Сильно, і на цьому Послання до Євреїв наполягає. Мало того, що Бог дав Аврааму Своє слово – Він скріплює його клятвою. «У двох тих незмінних речах», як формулює вірш 18, Бог не може збрехати.
От чому ми маємо право і навіть зобов’язані прийняти цю обітницю як надійну і безумовну, і от на чому засновані заклики зберігати надію і упиратися у вірі, що прозвучали вище. Ні, ми не блукаємо в пітьмі, підбадьорюючи себе насвистуванням, християнська віра – не порожній оптимізм, не смутна надія – ніби, якось усе улагодиться. Християнська віра – це сподівання, непорушне і в біді, і в радощі, сподівання на Бога, Який дав непорушну обітницю і неодмінно виконає її. Християнська надія спрямована вперед, до тих часів, коли, виконуючи Своє слово, Бог створить світ наново, завершить труд, початий через Ісуса. На Ісусі і тримається усе наше сподівання. От чому християни день у день, з року в рік, у літургійних встановленнях, встановлених Церквою, повторюють історію Ісуса.
Будемо міцно триматися за цю розповідь, за кінець якірного каната. А якір сам по собі надійний і міцний. Автор піде ще далі в дослідженні глибоких і несподіваних істин про Ісуса-Первосвященика, бо ці відкриття дарують його читачам, у тому числі і нам, нові сили для віри і сподівання. А сили нам знадобляться.