«І поскільки воно не без клятви, вони бо без клятви були священиками, Цей же з клятвою через Того, Хто говорить до Нього: Клявся Господь і не буде Він каятися: Ти Священик навіки за чином Мелхиседековим, то постільки Ісус став запорукою кращого Заповіту! І багато було їх священиків, бо смерть боронила лишатися їм, але Цей, що навіки лишається, безперестанне Священство Він має. Тому може Він завжди й спасати тих, хто через Нього до Бога приходить, бо Він завжди живий, щоб за них заступитись. Отакий бо потрібний нам Первосвященик: святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників, що вищий над небеса, що потреби не має щодня, як ті первосвященики, перше приносити жертви за власні гріхи, а потому за людські гріхи, бо Він це раз назавжди вчинив, принісши Самого Себе. Закон бо людей ставить первосвящениками, що немочі мають, але слово клятви, що воно за Законом, ставить Сина, Який досконалий навіки!»
У багатьох старовинних церквах Англії є дошка – десь поблизу від дверей – з переліком усіх настоятелів. Іноді цей список йде углиб IX або навіть VIII століття. Але навіть якщо список починається ХV – ХVI століттям, тобто історія церкви налічує п’ять-шість віків, а не більше тисячі років, все одно з повагою і трепетом читаєш імена людей, які, – хто кращий, хто гірший – служили в міру своїх сил парафіянам, проповідували слово Боже і звершували таїнства.
Але де тепер усі вони? Відповідь очевидна: за винятком останнього в списку і, можливо, одного-двох його попередників, усі померли і забуті. Вони виконали своє служіння і набули, як ми віримо, спокій – більшість з них лежить на кладовищі біля цієї самої церкви. Щоб церква не вичерпалася, з покоління в покоління Володар ставить людей, що беруть на себе служіння, а потім вони у свою чергу йдуть і змінюються новими. І так зберігається спадкоємство поколінь.
Але припустимо, що в цьому списку виявилося ім’я настоятеля, що прийняв сан, допустимо, в 1600 році – і він все ще тут. Якимсь чином його не торкнувся загальний закон природи, і парафії не знадобилося шукати іншого йому на зміну, бо він все ще живий, все ще проповідує Благу звістку. Немислимо, неймовірно – хоча хто б не хотів познайомитися з такою людиною, почути з перших вуст розповідь про життя в останні 400 років, про все, що не потрапило в підручники історії! Проте замислимося над іншою стороною питання: що б ви відчули, як би ви жили, якщо б вашою парафією упродовж 400 років беззмінно керував один і той же священик?
Більшість людей здригнеться: адже ми розуміємо, що ніхто не досконалий. Регулярна зміна настоятелів вселяє надію, що нові сили і сучасніші навички обов’язково допоможуть вирішити проблеми і усунути наявні недоліки. Але якщо одна й та сама людина очолює парафію чотири століття поспіль, – означає люди цілком нею задоволені. Тільки така людина для них і потрібна, і не потрібно жодних змін.
Отже, левитів «було багато», вони служили в скинії посеред пустелі, а потім в Єрусалимському Храмі, і змінювали один одного, як настоятелі, про яких ми говорили. Кожен у свою чергу займав цю посаду, а потім помирав. Їх було багато, з покоління в покоління. Але Ісус рішуче протиставлений ним: «Навіки лишається, безперестанне Священство Він має». Як тільки список доходить до Його імені, перелік зупиняється. Немає нужди в наступниках. Дивний історичний і богословський момент, проте для нашого автора це становище важливе не саме по собі, а як елемент основної розмови про те, що ми отримуємо через Ісуса. Він помер за нас і воскрес, «тому може Він завжди й спасати тих, хто через Нього до Бога приходить, бо Він завжди живий, щоб за них заступитись». Немає потреби шукати інший шлях, та і не буде удачі на іншому шляху. Ісус – єдиний шлях людини до самого Бога. Коли ми доберемося до кінця цього шляху, ми зможемо заспокоїтися, бо нам гарантовано: ми неодмінно доберемося і коли досягнемо своєї мети, нас охоче приймуть.
От так, розглядаючи з різних сторін екстраординарну подію – клятву, дану самим Богом, – автор послання витягає з неї всі нові підстави для затвердження у вірі своїх читачів. Бог присягнувся Аврааму благословити його великою сім’єю, сім’єю, яка нині включає всіх, хто приходить до Бога через Ісуса. Вірші 20-21 нагадують обіцянку Пс. 110: Бог присягнувся, що Месія, прийдешній цар, буде також царем за чином Мелхиседековим, і не короткий час, але навіки. І ця клятва, як роз’яснюють наступні три розділи, стає фундаментом для упевненості: в Ісусі оновлюється сам Заповіт, шлюбний союз між Богом і Його народом (в. 22).
Раніше, при розборі розділів 4 і 5, ми відмітили один аспект первосвященика Ісуса: Він – дійсно людина, яка зазнавала таких же спокус, як і всі ми, а тому Він може цілком розділити наші слабкості і зрозуміти, якого тиску ми зазнаємо (взагалі Він знає про це більше, ніж усі ми, оскільки ми намагаємося поступитися спокусі і не витримуємо її лютого натиску, а Він, жодного разу не згрішивши, боровся з нею і ніколи не мав передиху, полегшення, яке отримує той, хто здався на милість спокуси). Вірші 26-28 розкривають перед нами зворотну сторону справи: священство Ісуса схоже зі священством левитів у тій мірі, в якій ми потребуємо такої схожості, і відрізняється від нього знову ж таки там, де ми потребуємо чогось іншого. Він «досконалий навіки» (в. 28), досконалий у Своєму повноправному і високоефективному священстві, і в цьому сані Він самого Себе приніс у жертву одного разу і за всіх. Це вражаюче, немислиме жертвопринесення – ніколи в Старому Заповіті священик не приносив у жертву себе самого! – розглядається в подальших розділах послання. Зараз автора займає протиставлення Ісуса і левитів: ті звершували жертвопринесення день у день і з року в рік, але досконалість і повнота Його священства полягає (але не вичерпується!) також і в тому, що Ісус однією великою жертвою здійснив щось немислиме і остаточне, чого ніколи не могли досконало здійснити всі колишні ритуали, хоча і вказували вірний напрям.
Іноді християни забувають, наскільки важливий, потрібний сам Ісус для християнської віри, для кожного її аспекту. Іноді ми грузнемо в технічних деталях або хитросплетіннях логіки, а про роль Ісуса згадуємо лише потім, а то і зовсім упускаємо її із виду. Послання до Євреїв – сильні ліки проти подібної недуги, автор послання напружено роздумує саме над тим, хто такий був і є Ісус, що Він зробив Своєю смертю і здійснює завдяки тим новим життям, до якого увійшов, виявившись, таким чином, по той бік смерті. Над цим теж слід неабияк розміркувати. А потім вдивитися в різні моменти цієї історії і зрозуміти, яким чином Він був поставлений «досконалий навіки», завершивши довгий ряд колишніх священиків, і тоді посилений роздум приведе нас до вдячності, а вдячність – до надії і сподівання.